Сирий лондонський туман повільно заповнював вулиці міста. Зовсім скоро повз його схованку пройде ліхтарник, і на Понлер-стріт то тут, то там замиготять тьмяні жовті плями, що перетворюють туман на густий гороховий суп. У шлунку детектива неприємно заурчало. Він знову забув поїсти, захопившись черговим полюванням. Недоїдання було частим супутником життя цього високого чоловіка, як і борги за квартиру. Господиня квартири часто казала, що він схожий на смерть зі своєю надзвичайною худорбою. Втім, у її словах була частка правди: Бертран міг би стати причиною смерті деяких мешканців Вайтчепела. Тих мешканців, які раніше привернули його увагу, і тих, чиї таємниці він уже знав.
Але не лише голод був частим супутником — Тіна мучила самотність. Якщо він не полював, то годинами грав на скрипці або розмовляв із черепом, який незрозуміло як опинився у нього. І це вважалося хорошим днем. У погані ж дні Бертран сам вигадував собі злочини, можливо, й скоював їх. Але частіше він проводив час у засідках, спостерігаючи за людьми. Таким чином він вивчив частину населення Вайтчепела. З квітня по листопад ліхтарник о сьомій вечора починає свій шлях біля річки й рухається вглиб кварталів у бік Кембриджа. О дев’ятій Філітіарн Фіцпатрік, дочекавшись для певності години після заходу сонця, відкриє свій заклад. І тоді вулиці Вайтчепела, немов за помахом пальців, наповнять нічні мешканці: повії, кишенькові злодії, п’яниці, революціонери, поліцейські та ті, чиїх імен він не знає. Та й не хоче знати. Бетрану достатньо знати, що в темряві він не один. Не він один знає про їхнє існування, є ще дві тіні. Такі самі мисливці, як і він, тільки здобич інша. А ще вночі, у світлі вогнів пабу «Захмілілий лепрекон», обов’язково з’явиться ВІН. Бертран не знає його імені, не знає його професії, не знає нічого, крім того, що, як тільки ця тінь промайне повз вікна, у місті знову загинуть люди. Найчастіше — жінки. Бертран знає лише, як вони вмирають і куди зникають після цього. Він сам топить їх у річці або скидає в каналізацію, іноді віддає бродячим псам. Тін не хоче, щоб ЙОГО знайшли інші, він сам має розгадати загадку.
***
Чарльз Воррен спокійно пив чай у своїй вітальні на Кромвель-роуд. Проблеми таких районів, як Вайтчепел чи Сент-Джайлс, його мало хвилювали. Не турбували його й трупи, які постійно знаходили то тут, то там: це турботи лондонської поліції та пліткарів. Не могли в ньому пробудити інтересу й таємні товариства, до яких належали багато його знайомих. Здавалося, Воррен уже давно перетворився на одну з римських статуй — таким же холодним і вічним він був зі своїм гордим профілем, гідним Цезаря. Може, він і сам уже був Цезарем?
Сам Чарльз таким себе не вважав, як і не уявляв себе статуєю. Ось уже тринадцять років Чарльз турбувався лише про свої знання. Він холодно сприйняв зникнення доньки. Поки його дружина Фанні оббігала всі пороги в надії пришвидшити пошуки доньки, Воррен корпів над щоденниками, скрупульозно вносячи туди дані, здобуті в Палестині. Відомості, які могли б зруйнувати життя багатьох, особливо «друзів» Бертрана, що полюють там, у темряві. Втім, ділитися з кимось Чарльз не збирався, так само як і спалювати всі свої записи. Це зробила його дружина.
З моменту зникнення їхньої спільної доньки Шарлотти минуло трохи більше трьох місяців, коли в такий самий спокійний вечір двері до його кабінету ледь не вибили. Збита горем Фанні в сотий раз отримала записку з банальним «вибачте, місіс Уоррен, але поки що нічого нового сказати не можемо». Уже три місяці вона не бачила доньку, три довгі місяці мати шукала свою дитину. А чим був зайнятий Чарльз? Він писав! І писав не листи королеві, начальнику Скотланд-Ярду чи, хоча б, детективам із проханнями відшукати Шарлотту. Ні, її чоловік писав мемуари. І ця записка від рядового клерка, та навіть не записка, а проста відписка, яку пишуть усі клерки всім матерям зниклих дітей, остаточно розладнала й без того розхитані нерви місіс Воррен. І тоді вона увірвалася до кабінету Чарльза в надії, що він хоча б зараз покаже, наскільки йому важлива їхня старша дочка. Але розмови не вийшло. Усі ридання Фанні зустріли могильною тишею, здавалося, йому все одно. І тоді Фанні пішла на відчайдушний крок. Вона, яка ніколи не суперечила чоловікові, схопила з його столу щоденник і кинула прямо у полум’я каміна. І ось тоді розігралася буря, що закінчилася тим, що місіс Воррен тепер мешкала в заміському маєтку, а Чарльз сидів і пив свій чай зі спокоєм римської статуї.
***
Поки все місто засинало, Філітіарн Фіцпатрік лише розгортав свою бурхливу діяльність. Зазвичай він вставав близько восьмої вечора, присвячуючи годину до відкриття пабу нагальним справам: зустрічі зі своєю правою рукою, розрахункам із постачальниками; дуже рідко він з’являвся в іншому кінці Лондона біля армійських складів. Ніхто, навіть Бертран ТІн, не знав, що приводить туди Фіцпатріка. Але так чи інакше, Філітіарн проводив там близько години й зникав, ніби розчинявся в сутінках, що густішали.
Отже, о дев’ятій вечора «Захмілілий лепрекон» радо відчинив свої двері для місцевих відвідувачів. Барна стійка швидко наповнювалася порожніми стопками, а «відвідувачі» набивалися у тісне приміщення. Важко було сказати, що приваблює в цьому місці більше: завжди веселий власник, який ще й працює барменом, симпатичні офіціантки (одному тільки Богу відомо, де Фіцпатрік міг набирати таких співробітниць у занедбаний паб) чи ж дешеве ірландське пиво. Напевно, все разом. Але були такі відвідувачі, яких нічого з цього не цікавило. Зазвичай вони забивалися в найтемніші кутки пабу або в супроводі невисокого й енергійного Філітіарна зникали десь у глибині будівлі. Іноді це були запеклі злодії й вбивці, іноді палкі революціонери, але серед них ніколи не було жінок. У житті Фіцпатріка взагалі не було місця жінкам, принаймні так здавалося з боку. Не раз з ним намагалися фліртувати офіціантки, не раз досить вродливі панянки з певною репутацією пропонували йому свої послуги — всі отримували стриману відмову або не дуже пристойний жарт. Тож у Вайтчепелі почали говорити, що Фіцпатрік сумує за своєю коханою, яка раптово померла від тифу, дехто вважав, що він має нетрадиційну сексуальну орієнтацію, а були й такі, хто взагалі стверджував, що все це маячня і що вони особисто щоночі бачать Філітіарна в товаристві різних жінок. І жодне з припущень не було правильним. Звісно, колись він страждав від кохання, але подібні почуття згасли в ньому надто давно, Філ жив революцією та своїм пабом. Та й його кохана не хворіла на тиф. Вона взагалі нічим не хворіла і тим більше не вмирала, принаймні Фіцпатрік дуже на це сподівався. Ірландець не відчував потягу до чоловіків, принаймні в романтичному сенсі. І назвати його запеклим ловеласом було складно. Звісно, він не був ханжею чи незайманим, іноді траплялися інтрижки, про які знали лише Філітіарн і його кохані. Правда, всі вони гинули: когось загриз звір, кому відрубали голову, хтось просто зникав. Цікаво, чи не на Фіцпатріка полював наш детектив?