Повний текст

Критиками не народжуються, критиками вмирають – із чийогось примусу чи за іронією долі. Цю аксіому Марина Кацапенко засвоїла у юному віці. Вона ніколи не мріяла про те, щоби пов’язати своє життя із літературою, а тим більше – стати літературним критиком. Але література зав’язалась із долею дівчини справжнім морським вузлом. Від літератури Марина бажала отримати душевного спокою і психічної гармонії, натомість здобула психічний розлад та розумовий колапс.

Понад усе дівчина хотіла займатися улюбленою справою і бути осторонь соціальних та політичних конфліктів у країні. Але, як відомо, життя завжди вносить свої корективи, особливо у долі тих, хто прагне залишатися на манівцях суспільного життя. Людина – то лише пісчинка тютюну на портсигарі долі, астероїд у Всесвіті, де її бажання та прагнення варті не більшого, аніж вранішній туман у спекотний день.

Як і кожна не позбавлена творчого хисту особистість, дівчина намагалась реалізувати те, що в неї було закладено батьками, а відтак і самою Природою. А закладено було чимало: пишні груди, пружні стегна і фешн-шаблон, який дістався нам у спадок ще від трипільців – 90-60-90. Проте, сублімуючи власними почуттями та природними потребами, жар свого тіла дівчина перерозподіляла у полум’я творчості.

Писати Марина почала ще змалечку. Писала охоче і з бажанням – спочатку у дитячий горщик, а згодом, коли навчилася відрізняти букву «А» від «Б», – у шкільний зошит. Незважаючи на хвилі натхнення, що ніби клімактичні приливи й відливи, увесь час накочували на дівчину, Марині вистачало власного розуму, аби нікому не показувати написане. Навіть близькі подруги по школі – мокрощьолки-скороспілки Карина і Дарина – і ті не знали, що Марина пише вірші. А щоденний втомлений вигляд дівчини та темні кола під її очима пояснювали щовечірніми мастурбаціями. Згодом, у старших класах одинадцятирічки, Марина спробувала писати коротеньку прозу про гармонійні стосунки людини і Природи: спочатку це були невеличкі шкіци про те, як грипозні перелітні птахи заражають селян; згодом – новелки про браконьєрів, котрі знищують рідкісних тварин; а вже після вступу до педуніверситету – перші повісті про зловживання у лісовому і водному господарствах області та відстріл найбільш чесних та непідкупних чиновників. Саме тут, в університеті, Марина нарешті зважилась відкрити світу власний талант – але не сексуальний.

Незважаючи на поетичні та прозові надуживання Марини за комп’ютером, найпомітнішими були її літературознавчі роботи. Обравши своїм фахом українську філологію, дівчина намагалася відслідковувати «укрсучліт», і щоби остаточно не «ссучитися», писала рецензії лише на найпомітніші літературні новинки серед маси нових книжок.

Дівчину дивувала українська література, яка, незважаючи на дванадцятирічну допомогу незалежної держави та уряду, все ж таки розвивалась. А ще Марину щиро дивувала її давня знайома, місцева поетка Ганна Марківна Перехристенко. Баба Ганя, як її називали позаочі знайомі та колеги по перу, були вельми чудакуватою особою і сама могла б стати сюжетом для цілого роману чи повісті. Незважаючи на свої сімдесят п’ять, баба Ганя вела досить активний спосіб життя. Вона не оминала увагою жоден із культурних чи мистецьких заходів, що відбувалися у місті. Брала активну участь у політичних подіях та громадському русі обласного центру. Щомісяця баба Ганя відвідувала літературну студію, де читала власні твори, а також слухала та обговорювала твори інших. І до того ж, прагнучи бути в центрі уваги (радше – у центрі орбіти спілкування з іншими менш активними колегами та колежанками), сама організувала у місті щось на зразок літературного клюбу «Для тих, кому за…» Тут вона була справжньою господаркою і авторитетом, особливо ж у оточенні таких само обдарованих пенсіонерів, разом з якими пила чай та обговорювала останні новини.

Проте знали бабу Ганю ще з одного боку: як любительку живого світу тварин. І це особливо приваблювало в ній Марину. Справа в тому, що вдома бабуся тримала величезного вгодованого кота на ім’я Барсик. Всю свою пенсію, усі свої заощадження баба Ганя витрачала на нього – на цього справжнього кабанця, що важив щонайменше 20 кілограмів і товстів просто на очах. Щоранку, йдучи на заняття до університету, Марина зустрічала бабу Ганю, що вигулювала хідником свого кота. Кіт важко дихав, перевалювався з боку на бік, ніби пароплав на хвилях, і сонними жовтими очима мляво поглядав на дерева: там стрибали пташки, пурхали голуби і тривало справжнє життя. Проте це життя йшло повз кота – де вже Барсику було видертися на дерево і наздогнати ту птаху? З такими хвормами та вагою він міг розраховувати хіба що на тарілку дармового холодцю, звареного із «ніжок Буша» і поставленого перед писком.

Взимку ситуація трошки змінювалась. Турбуючись про здоров’я своєї домашньої тваринки, щоразу перед вигулом баба Ганя вдягала на кота комбінезон. Це був справжній котячий (чи собачий) комбінезон, який старушенція на останню пенсію випадково купила у лавці для тварин. Він закривав від холоду тіло котика, залишаючи вільними лапи, голову та креси навколо хвоста. Таким чином, навіть у найлютіший мороз Барсик міг вільно ходити до вітру (а хоч би і проти вітру), не боячись застудитися. «Комбез» чудово захищав тварину від остуди, проте не від котячого циститу. Тому,  щоразу сідаючи сцяти, кіт невдоволено мружився. Щоправда, отак турбуючись про улюблену тварину, баба Ганя жодного разу не поцікавилась у свого кота – чи потрібно то все йому і як він себе почуває у тому скафандрі? А тому і не могла знати напевно про корисність чи шкідливість подібної опіки.

Марина ставилася до баби Гані зі щирою повагою, як до рідної бабусі. Причин до того було декілька. По-перше, дівчина поважала усіх, хто мав хоч якийсь стосунок до «красного письменства»; по-друге, вона поважала тих, хто, вийшовши на заслужену пенсію, не сидів цілими днями біля власного під’їзду, теревенячи із сусідками, а займався корисною справою; і по-третє, стара дійсно була з головою занурена у цікаву роботу і мала численних шанувальників серед читачів міста. Була ще одна причина, з якої Марина Кацапенко поважала свою колежанку по перу. То було абсолютно незбагненне для такої сором’язливої людини, якою була Марина, вміння старої рекламувати себе та свої твори. Так, це було справжнім мистецтвом – із таким натхненням розповісти про себе, про свій новий твір та плани на майбутнє, щоби переконати свого співбесідника у тому, що це – справжній шедевр літератури. Фрази старенької на кшталт «Так ще ніхто не писав» чи «Такої поеми в Україні ще не було» вже давно стали класичними і жваво обговорювалися у мистецьких колах міста. Ще б пак, адже баба Ганя щиро уважала себе фундаторкою кількох мистецьких тем в українській поезії, що були, на її думку, абсолютно не дослідженими, тобто справжньою мистецькою цілиною. Серед таких була тема фізичного кохання у стилі Овідія, Апулея і маркіза де Сада, тема наукової фантастики та історико-пригодницької літератури, викладені у поетичній формі. На думку старенької, те, що писав Маяковський про совєтський пашпорт, було дитячою забавкою у порівнянні з віршем старої про індивідуальний ідентифікаційний код, а «Берестечко» Ліни Костенко було справжнім шкільним твором у порівнянні з поемою «Біловезька пуща», яку баба Ганя спромоглася «народити» протягом тижня.