Імпресіо

В невеликій кімнаті роздався запах воску та мерзенних, нудотно солодких парфумів. Він чекав на свою чергову пасію, безсумнівно. Скрипіли половиці, іноді від протягу рипіли дверцята шафи. Запах парфумів ставав все більш нестерпним, тож пора було йти.

- Віктор, я піду в іншу кімнату, - повідомив Етьєн, та одразу відчув у руці послужливо подану тростину. Йому допомогли підвестися і провели до дверей. Легкий скрип та тихе «Спасибі».

Цікаво, який у нього зараз вигляд? Напевно щось із викликом, як і належить молодому художнику-бунтівнику, що зве себе «батиньольцем». Малиновий жилет з ґудзиками, що зовсім не пасують, модна краватка на ідеальній, білій сорочці. Як нудно бути сліпим – упускаєш стільки цікавих подробиць!

Етьєн був сліпим не з народження, а втратив зір через хімічний опік під час пожежі в їх будинку. Але він хоча б вижив. Віктор був тепер його єдиним другом, який щедро запропонував жити в нього. Вони жили у двокімнатній квартирі під дахом. Крихітна, стара квартира, але зовсім не від злиднів власника. Віктор був заможним, та вважав за краще витрачати гроші на вбрання або фарби, аніж на обстановку. Він стверджував, що багато обставлені апартаменти заважали б творчому процесу. Етьєн не сперечався - і так непогано.

У Віктора була одна не дуже приємна звичка – постійно водити до них дівчат, з якими він пив вино та голосно сміявся аж до пізньої ночі. І де він їх знаходив тільки!

Коли Етьєн почувався зовсім незатишно, то сідав за фортепіано, що стояло в його кімнаті, і грав. Музика давала Етьєну відчути себе особливим, але у хорошому сенсі: коли він грав на фортепіано, то ніби сміявся над своєю вадою, створюючи власний світ, де не потрібні очі, щоб бачити; де люди бачать душею.

На ранок Віктор розбудив сусіда насвистуючи арію з «Періколи» і  безцеремонно фальшивлячи.

- Вікторе, досить тобі співати цю вульгарщину, ще й різати мені вуха, - накриваючись подушкою просипів музикант.

- Нічого не можу вдіяти! – голос Віктора сміявся, - в мене співає сама душа. Ти маєш мене зрозуміти. Тим паче за вікном березень, і ми маємо поїхати до «Папаші Фурнеза». Там збираються усі художники, тож я нарешті познайомлю тебе з Огюстом Ренуаром, і закладаюся, він тобі сподобається.

Сильний річковий запах і холодне повітря огортало Етьєна з усіх боків. І лише іноді теплі промені загрівали його обличчя і руки. Тоді він із задоволенням підіймав голову й мружив незрячі очі. Етьєн і Віктор сиділи за столиком, а навколо лилася жвава бесіда; де-не-де вибухали сміхом молоді люди, і вітер розносив їх голоси навкруги. Грайливо шелестіли парості високої трави і очерету, було чутно, як вітер пускає бриж по Сені.

- Етьєне, ти пам’ятаєш, я згадував месьє Альфонса Фурнеза? Його батько володіє цим рестораном.

- Приємно познайомитись, Альфонсе, - промовив Етьєн, невпевнено простягаючи руку. За мить він відчув міцну, мозолисту долоню, - ви займаєтесь греблею?

- Так, - відповів гучний бас, - а як ви здогадалися?

- Ваші руки розповіли мені про вас більше, ніж ви думаєте. До того ж, тут чудове місце, щоб вивести човна.

- Еге-ж, до острова Шато зараз кинулася вся паризька знать. Відпочивати тут – блаженство. Не дивно, що Огюст хоче намалювати тут картину.

Віктор здивовано присвиснув та поплескав Етьєна по спині.

- Огюст хоче малювати тут картину? Непоганий вибір. Саме хотів познайомити з ним Етьєна. Ходімо.

Швидко підхопившись, Віктор повів друга кудись вглиб приміщення – сонячне світло одразу перестало пестити обличчя музиканта, а голосні розмови лишилися позаду, на терасі.

- Огюсте! Це мій друг – Етьєн Саватор. Він чудово грає на фортепіано, не зважаючи на те, що втратив зір.

- Вітаю, друже. Радий вас тут бачити, - мелодійний, бархатистий голос Ренуара одразу сподобався Етьєну. Від художника віяло олійною фарбою та щойно випитим вином. Цей запах вселяв спокій і легкий настрій.

- То що, месьє Саватор, чи Віктор розповідав вам, що ми тут робимо? Ви знаєте, в чому сутність «батиньольської школи»?

- Ні, - зізнався музикант, бо йому хотілося послухати, що скаже цей чоловік з приємним голосом, - розкажіть, прошу.

- На відміну він класицистів, ми не малюємо те, що бачимо. Уявіть – немає правил і обмежень! Ми намагаємося вловити те, чого ніхто не здатний побачити, проте може відчути. Ми малюємо почуття! Малюємо радість, сонячне тепло, смуток, вітер, сміх. Це мистецтво зрозуміють не всі, але ті, хто зрозуміє, порине у нього з головою. Не можна дивитися на картину і нічого не відчувати, бо це кощунство над самою природою!

Голос художника схвильовано перервався, і на мить Етьєну здалося, що навколо суцільна тиша. Ідея захопила його – картина, яку треба не бачити, а відчувати. Чому Віктор ніколи не казав йому цього?

- Ми плануємо виставку в квітні. Вікторе, ми будемо мати честь побачити твою картину?

- Так, звісно. Я впевнений, публіка буде у захваті.

Огюст підняв зі столу два келихи з вином і подав Етьєну та Віктору. Холодне скло затремтіло в руці у музиканта.

- За мистецький успіх! – урочисто промовив Огюст і вони цокнулись келихами, від чого роздався високий резонуючий звук. Вітер негайно підхопив його і поніс на веранду.

Шипіння запаленого сірника. Їдкий дим розповзався по всій кімнаті, і нарешті досяг легень Етьєна. Він закашлявся.

- Віктор! Терпіти не можу, коли ти куриш.

- Пробач. Просто намагаюся вхопити натхнення, мені потрібно закінчити картину.

- Ліпше вип’ємо чогось. У тебе ще залишилося вино?

- Ні. Лише кальвадос, він досить міцний.

- Нехай, налий мені, будь ласка.

Етьєн сидів на дивані і пив солодкуватий алкоголь, прислуховуючись, як Віктор наносить широкі мазки на полотно. Вже сутеніло, але художник все малював, незважаючи на брак світла. Час від часу Віктор брав зі столу стакан з кальвадосом: вони цокались і пили.

- Розкажи мені про свою картину, - попросив Етьєн, зручніше вмощуючись на дивані.