Глава XII — Рішення Лади

Глава XII — Рішення Лади

Вогонь догорав.

Ніч стала глибшою.

Тиша — важчою.

Ніхто не спав.

Мандрівник сидів осторонь, дивлячись у темряву. Його рука лежала на коліні, але пальці ледь помітно рухались — ніби він тримав щось невидиме.

Він тренувався.

Навіть зараз.

— Ти заходиш далі, ніж вони готові прийняти, — тихо сказав голос.

— Це не їх вибір.

— Але їх страх стане проблемою.

Мандрівник не відповів.

Бо вже відчував.

Погляд.

Ззаду.

Він не обернувся.

— Ти довго дивитимешся? — спокійно сказав він.

Тиша.

Потім кроки.

Лада вийшла з тіні.

В її руці був ніж.

Не прихований.

Відкритий.

— Ти знав, що я підійду, — сказала вона.

— Так.

— І все одно сидиш спиною?

— Якщо ти вирішила — це не має значення.

Пауза.

— Має, — різко сказала вона. — Для мене має.

Мандрівник повільно підвівся.

Повернувся.

Подивився на неї прямо.

— Тоді скажи.

Тиша.

В її очах не було страху.

Тільки рішення.

— Ти стаєш таким, як вони.

— Ні.

— Я це відчуваю! — її голос став жорсткішим. — Те, що ти робиш… це вже не просто контроль!

Пауза.

— Це прийняття.

Мандрівник мовчав.

— І ти знаєш, чим це закінчується, — додала вона тихіше.

— Знаю.

— Тоді чому?

Пауза.

Довга.

— Бо це єдиний спосіб зупинити їх.

Лада стиснула ніж.

— Це те саме, що вони казали.

Тиша.

— Вони теж думали, що контролюють.

Мандрівник зробив крок вперед.

— А ти думаєш, що зможеш мене зупинити?

— Якщо доведеться — так.

Ці слова зависли між ними.

Важкі.

Незворотні.

— Орест не погодиться, — тихо сказав мандрівник.

— Орест хоче спостерігати, — різко відповіла вона. — А я — вижити.

Пауза.

— І врятувати інших.

Мандрівник дивився на неї довго.

— Тоді чому зараз?

Лада не вагалась.

— Бо потім буде пізно.

Тиша.

Вітер підняв пил.

Марко прокинувся.

Побачив їх.

І завмер.

— Лада… — тихо сказав він.

— Не втручайся, — не відводячи погляду, відповіла вона.

Мандрівник повільно опустив руки.

— Ти впевнена?

— Так.

— Тоді зроби це швидко.

Ці слова змусили її на мить зупинитися.

— Ти навіть не будеш захищатись?

— Якщо я почну — ти не зможеш мене зупинити.

Пауза.

— А якщо не почну — у тебе є шанс.

Лада різко вдихнула.

— Ти впевнений у собі.

— Ні.

Пауза.

— Я просто знаю, що станеться.

Тиша.

І тоді вона рушила.

Швидко.

Без вагань.

Ніж блиснув у світлі згасаючого вогню.

Удар — прямий.

Точний.

Мандрівник змістився вбік.

Мінімально.

Лезо пройшло повз.

— Я не хочу цього, — сказав він.

— А я — хочу! — відповіла вона і вдарила знову.

Цього разу швидше.

Жорсткіше.

Він відбив.

Рукою.

Ніж ковзнув по його долоні.

Кров виступила миттєво.

Марко різко піднявся.

— Зупиніться!

— Назад! — одночасно крикнули Лада і мандрівник.

Він зробив крок вперед.

Вона — назад.

І знову вперед.

Її рухи були точними.

Навченими.

Вона не била хаотично.

Вона била, щоб убити.

Мандрівник ухилявся.

Але не атакував.

— Чому ти не відповідаєш?! — крикнула вона.

— Бо ти ще можеш зупинитись!

— Я вже зробила вибір!

Удар.

Ще один.

Він відступив.

На крок.

І цього вистачило.

Вона скористалась моментом.

Різкий рух.

І лезо пройшло по його грудях.

Неглибоко.

Але достатньо.

Мандрівник завмер.

На мить.

І цього вистачило вже йому.

Світ навколо здригнувся.

Нитки рвонули.

Повітря стало важким.

— Досить, — тихо сказав він.

І цього разу голос був інший.

Глибший.

Небезпечніший.

Лада теж відчула.

І вперше…

зробила крок назад.

— Ось воно, — прошепотів голос усередині. — Вона бачить.

Мандрівник підняв руку.

І простір навколо них злегка спотворився.

— Я не хочу цього, — сказав він.

Пауза.

— Але я не дозволю тобі мене вбити.

Лада стиснула ніж.

Але не атакувала.

— Ти вже не той, — тихо сказала вона.

— Я і не був ним, — відповів він.

Тиша.

Марко стояв між ними.

Розгублений.

— Ми не вороги… — прошепотів він.

Орест вийшов із тіні.

— Поки що, — сказав він.

Усі завмерли.

Вогонь згас остаточно.

І темрява стала повною.

Мандрівник повільно опустив руку.

— Вирішуй, Ладо, — тихо сказав він. — Зараз.

Пауза.

Довга.

Напружена.

І вперше…

вона не знала відповіді.