Глава X — Той, хто дивиться у відповідь

Глава X — Той, хто дивиться у відповідь

Вони не говорили після бою.

Навіть Лада мовчала.

Це мовчання було іншим — не напруженим, а важким. Наче кожен із них зрозумів щось, але не хотів озвучувати це вголос.

Мандрівник ішов попереду.

Але тепер він не просто вів.

Він відчував.

Мережа, яку він бачив раніше, почала змінюватися. Вузли рухались. Лінії натягувались, ніби щось тягнуло їх в одному напрямку.

До нього.

— Ти це відчуваєш, — тихо сказав голос.

— Так.

— Це не випадковість.

Мандрівник зупинився.

Різко.

— Що? — одразу спитав Орест.

— Нас уже знайшли.

Тиша.

Марко здригнувся.

— Хто?

Мандрівник не відповів.

Бо вже бачив.

Попереду, серед сухих дерев, стояла фігура.

Нерухомо.

Як і він колись.

— Не рухайтесь, — тихо сказав мандрівник.

Але було пізно.

Фігура підняла голову.

І подивилась прямо на нього.

Не крізь нього.

Не повз.

Прямо.

І в цю мить мандрівник відчув удар.

Не тілом.

Свідомістю.

Наче хтось різко відчинив двері з іншого боку.

— Цікаво… — пролунало.

Голос був спокійний.

Майже людський.

— Ти бачиш мене.

Мандрівник не відступив.

— І ти бачиш мене.

Пауза.

Ледь помітна усмішка торкнулася обличчя незнайомця.

— Рідко трапляється.

Він зробив крок вперед.

Повільно.

Упевнено.

Його вигляд був звичайним.

Занадто звичайним.

Темний одяг, просте обличчя, спокійний погляд.

Але нитки навколо нього…

вони не підкорялися.

Вони слухали.

— Не підходь, — різко сказала Лада.

Незнайомець навіть не подивився на неї.

— Вона боїться, — спокійно сказав він. — Розумно.

Марко відступив.

— Хто ти?.. — прошепотів він.

Незнайомець нахилив голову.

— Хто я?

Пауза.

— Те саме, що й він.

І вказав на мандрівника.

Тиша стала глухою.

— Ні, — одразу сказав Орест. — Він інший.

Незнайомець посміхнувся ширше.

— Так. Поки що.

Мандрівник зробив крок вперед.

— Чого ти хочеш?

— Подивитися, — відповів той. — Чи правда те, що я відчув.

Пауза.

— І що ти відчув?

Очі незнайомця стали глибшими.

Темнішими.

— Помилку.

Голос усередині різко прошепотів:

— Обережно.

— Він стабільний.

— Він небезпечний.

Мандрівник не відвів погляду.

— Якщо я помилка, — сказав він, — тоді ти — закономірність.

— Саме так, — спокійно відповів незнайомець.

Він підняв руку.

І мережа здригнулася.

Не вся.

Лише навколо нього.

Нитки стиснулися, переплелися, утворюючи щільний вузол.

— Я не борюся з цим, — сказав він. — Я дозволяю цьому бути.

— І втрачаєш себе, — холодно відповів мандрівник.

— Ні.

Пауза.

— Я стаю тим, ким маю бути.

Тиша.

Вітер пройшов між ними.

— А ти? — спитав незнайомець. — Ти ще тримаєшся за те, що вже зникло?

Мандрівник мовчав.

Цього разу — довше.

— Я вибираю, ким бути, — нарешті сказав він.

Усмішка незнайомця зникла.

— Це і є слабкість.

І в цю ж мить він зник.

Не рухом.

Не стрибком.

Він просто перестав бути там, де стояв.

— Ліворуч! — крикнув Марко.

Пізно.

Удар прийшов миттєво.

Мандрівник відчув, як щось вдарило його в груди — не фізично, а глибше.

Його відкинуло назад.

Повітря вирвалося з легенів.

Але він не впав.

Він зупинився.

Посеред руху.

— Добре, — сказав незнайомець десь поруч. — Дуже добре.

Мандрівник різко розвернувся.

І вдарив.

Ніж прорізав повітря.

І вперше…

зустрів опір.

Лезо зупинилося.

Наче врізалося в щось невидиме.

Незнайомець стояв прямо перед ним.

І тримав його руку.

— Ти вже близько, — тихо сказав він. — Але ще не там.

Світ навколо почав спотворюватись.

Нитки скручувались.

Реальність тріщала.

— Зупинись! — крикнув Орест.

Але ніхто його не чув.

— Відпусти, — сказав мандрівник.

— Ні.

Пауза.

— Ти підеш зі мною.

— Ніколи.

— Подивимось.

І в цей момент щось змінилось.

Всередині.

Голос.

Але інший.

Не той, що був раніше.

Глибший.

Сильніший.

— Зараз.

Мандрівник не подумав.

Він відчув.

І відпустив.

Не ніж.

Контроль.

На мить.

Світло і темрява одночасно вибухнули з нього.

Незнайомець різко відсахнувся.

Вперше.

— Ось це… — прошепотів він. — Тепер я бачу.

Мандрівник стояв нерухомо.

Але вже не так, як раніше.

— Забирайся, — тихо сказав він.

Пауза.

Довга.

Незнайомець усміхнувся.

— Це ще не кінець.

І зник.

Цього разу — по-справжньому.

Тиша впала на місце.

Лада першою підійшла ближче.

— Ти це зробив?..

Мандрівник не відповів.

Він дивився вперед.

Туди, де щойно стояв той.

— Він повернеться, — сказав Орест.

— Так, — тихо відповів мандрівник.

Марко дивився на нього з тривогою.

— І що тоді?

Пауза.

Мандрівник повільно підняв ніж.

— Тоді… ми будемо готові.

Голос усередині тихо прошепотів:

— Тепер починається справжнє.

І вперше…

мандрівник погодився.