Глава IX — Тріщина в дорозі

Глава IX — Тріщина в дорозі

Вони вийшли з долини мовчки.

Ніхто не прощався. Ніхто не проводжав. Люди лише дивилися їм услід — довго, насторожено, ніби боялися, що варто відвести погляд, і щось станеться.

Стежка вела між пологими пагорбами, вкритими рідкою травою. Вітер повернувся, але був іншим — сухим, рівним, без різкості. Небо залишалося світлим, проте в ньому не було спокою.

Мандрівник ішов першим.

За ним — троє.

Відстань між ними трималася сама собою. Ніби невидима межа не дозволяла наблизитись.

Першою порушила тишу жінка.

— Як тебе звати?

Питання прозвучало різко.

Мандрівник не озирнувся.

— Це має значення?

— Має, — холодно відповіла вона. — Я не йду поряд із тим, кого не можу назвати.

Пауза.

— Тоді називай мене так, як тобі легше.

Жінка скривилася.

— Це не відповідь.

Чоловік у плащі втрутився:

— Ім’я зараз не головне.

— Для тебе — ні, — відрізала вона. — Для мене — так.

Мандрівник зупинився.

Повільно обернувся.

Його погляд ковзнув по кожному з них.

— Добре, — сказав він. — Колись мене звали…

Він замовк на мить.

Наче слово втратило значення.

— …неважливо, — закінчив він. — Це ім’я вже не моє.

Хлопець тихо промовив:

— Тоді ти вже на межі.

Усі глянули на нього.

Він зніяковів, але не відвів погляду.

— Ті, хто забувають своє ім’я… вони змінюються швидше за інших.

Мандрівник подивився на нього довше, ніж потрібно.

— А ти багато про це знаєш.

Хлопець знизав плечима.

— Більше, ніж хотів би.

Тиша знову опустилася між ними.

Але тепер вона була іншою.

Напруженою.

Живою.

— Нас звуть, — сказав чоловік у плащі після паузи. — Я — Орест.

Він кивнув на жінку.

— Це Лада.

Потім — на хлопця.

— А це — Марко.

Мандрівник кивнув.

— Добре.

— А тебе? — спитала Лада.

Пауза.

Коротка.

— Поки що… просто Мандрівник.

Лада фиркнула.

— Тимчасово.

— Усе зараз тимчасове, — спокійно відповів він.

Вони рушили далі.

***

Минуло кілька годин.

Сонце піднялося вище, але світ залишався дивним. Нитки, які бачив мандрівник, стали щільнішими. Вони тягнулися не лише від людей — від землі, каміння, повітря.

Усе було пов’язане.

— Ти дивишся, — прошепотів голос.

— Я бачу, — відповів мандрівник подумки.

— І що ти думаєш?

— Що це нестабільно.

Пауза.

— Правильно.

Він різко зупинився.

І цього разу не він один.

Марко завмер першим.

— Ви відчуваєте? — тихо спитав він.

Лада вже тримала руку біля ножа.

— Так.

Орест звузив очі.

— Зліва.

Повітря здригнулося.

Наче тонка плівка натягнулася… і ось-ось порветься.

Мандрівник повільно повернув голову.

І побачив.

Один із вузлів у мережі спалахнув.

Темним.

Густим.

Нитки навколо нього почали скручуватись.

— Відійдіть, — тихо сказав він.

— Що це? — різко спитала Лада.

— Те, що ви шукали.

Земля під ногами затремтіла.

І з повітря… щось вийшло.

Спочатку — як тінь.

Потім — як форма.

Людська.

Але викривлена.

Наче зібрана неправильно.

Руки занадто довгі.

Голова трохи нахилена.

Очі — порожні.

Але не пусті.

— Ще один, — прошепотів голос усередині.

— Носій? — подумки спитав мандрівник.

— Ні.

Пауза.

— Невдалий.

Істота зробила крок.

Повітря навколо неї потемніло.

— Назад! — різко крикнув Орест.

Лада і Марко відступили.

Але мандрівник залишився.

— Ти це відчуваєш? — прошепотів голос.

— Так.

— Воно хоче… завершитись.

Істота різко рвонула вперед.

З надлюдською швидкістю.

Мандрівник не відступив.

Він зробив крок назустріч.

Ніж у руці спалахнув.

— Не лізь! — закричала Лада.

Було пізно.

Зіткнення сталося.

Удар.

Повітря розірвалося.

Істота вдарила першою — але мандрівник уже був у русі.

Він змістився вбік, пропустивши атаку, і різко провів лезом.

Світло торкнулося темряви.

І вона закричала.

Цей звук не був звуком.

Він був тиском.

Марко впав на коліна, затуливши вуха.

Лада стиснула зуби.

Орест не рухався.

Мандрівник зробив другий удар.

Точний.

Глибокий.

Істота здригнулася.

Її форма почала тріскатись.

— Швидше! — прошепотів голос. — Воно нестабільне!

Мандрівник не вагався.

Третій удар.

Прямо в центр.

Світло прорізало темряву.

І щось розірвалося.

Істота зникла.

Не впала.

Не згоріла.

Просто… розсипалася.

Наче її ніколи не було.

Тиша.

Важка.

Повільна.

Мандрівник стояв нерухомо.

Дихання рівне.

Очі — холодні.

Позаду нього піднявся Марко.

— Це було… — він не договорив.

Лада дивилась на мандрівника.

І тепер у її погляді був не лише страх.

А й розуміння.

— Ти не просто стримуєш це, — сказала вона.

Пауза.

— Ти використовуєш.

Мандрівник не обернувся.

— Я вчуся.

Орест зробив крок вперед.

— Це було швидко.

— Недостатньо, — тихо відповів мандрівник.

Голос усередині прошепотів:

— Це лише початок…

Мандрівник стиснув ніж.

І цього разу не заперечив.

Він дивився вперед.

Туди, де мережа знову починала рухатись.

І знав.

Це було не випадково.

Його вже шукали.

І тепер — знаходили.