Глава IV — БІЙ

Глава IV — БІЙ

Удар був миттєвим.

Мандрівник не думав — тіло діяло раніше за розум. Він рвонув уперед, ніж блиснув у спалаху полум’я, розсікаючи повітря там, де ще мить тому стояло людське тіло.

Але воно вже не було людським.

Тінь відсахнулася з неприродною швидкістю, ніби рухалась не тілом, а самою темрявою. Рука мандрівника пройшла крізь повітря — і в ту ж секунду щось вдарило його збоку.

Удар був глухий, важкий.

Його жбурнуло в стіну. Дерево тріснуло, повітря вирвалося з грудей.

Він упав на коліно — і одразу підвівся.

— Ось тепер… — хрипко видихнув він. — Це вже чесніше.

Очаг вибухнув новим спалахом.

Тіло друга стояло посеред кімнати, але вже не як людина. Воно рухалося ривками, ламано, ніби кожен суглоб підкорявся іншій волі. Голова була трохи нахилена, очі — порожні.

— Ти слабший, ніж я думав, — сказав голос.

Мандрівник усміхнувся, витираючи кров з губ.

— А ти… ховаєшся в чужому тілі.

Наступний удар він не пропустив.

Коли тінь рвонула вперед, мандрівник уже був у русі. Він пірнув під удар, різко розвернувся — і ніж увійшов у бік.

Лезо зустріло опір.

Не плоть.

Щось інше.

Темне.

Густе.

Наче різав не тіло, а згусток тіні.

Чужий крик прорізав кімнату — не людський, не звірячий. Він був глибший, старіший, як тріск каменю під тиском часу.

Тіло відкинуло назад.

Мандрівник не зупинився.

Він кинувся слідом, завдаючи удар за ударом.

Кожен рух — точний. Кожен удар — злість, біль, роки втрат.

— Це… за нього!

Лезо розсікло плече.

— Це… за тих, кого ти забрав!

Ще один удар.

Але тінь раптом змінилася.

Вона не відступила.

Вона прийняла його.

Рука мандрівника провалилася вперед — і раптом щось холодне, невидиме, стиснуло його зап’ястя.

Сильно.

Нерухомо.

— Ти все ще не розумієш, — сказав голос уже зовсім поруч.

Темрява піднялася.

Не навколо.

Зсередини.

Вона рвонула з тіла друга, як чорний дим, і в ту ж мить обплела мандрівника.

Він відчув її в грудях.

У голові.

У думках.

Спогади спалахнули один за одним.

Крики.

Вогонь.

Обличчя.

Руки, що тягнуться… і зникають.

— Я знаю тебе, — прошепотів голос у його свідомості. — Кожен твій страх. Кожну втрату. Кожну тріщину в тобі.

Мандрівник стиснув зуби.

Коліна підкосилися.

Ніж випав із руки.

— Ось справжній бій, — продовжував голос. — Не тілом. Усередині.

Темрява тиснула сильніше.

Свідомість хиталася.

— Ти вже програв тоді, — прошепотів голос. — Коли вперше зламався.

Тиша.

Одна мить.

І раптом…

пальці мандрівника стиснулися.

Він не впав.

— Ні… — прохрипів він.

Темрява здригнулася.

— Я не зламався, — тихо сказав він. — Я вижив.

Щось у ньому змінилося.

Глибоко.

Старе.

Непохитне.

Він різко рвонув руку.

І ніж знову опинився в його долоні.

Наче сам повернувся.

Лезо спалахнуло.

Але тепер — не вогнем.

Світлом.

Холодним.

Чистим.

Мандрівник підняв голову.

Його очі більше не були просто людськими.

— Тепер моя черга, — сказав він.

І вдарив.

Цього разу ніж не зустрів опору.

Лезо пройшло крізь тіло — і крізь тінь.

І щось розірвалося.

Крик був оглушливим.

Темрява рвонула вгору, вириваючись із тіла, наче її виштовхнули силою.

Полум’я вибухнуло.

Стіни здригнулися.

І все закінчилося.

Раптово.

Тіло друга впало.

Нерухомо.

Тиша.

Лише важке дихання мандрівника.

Він стояв, похитуючись.

Ніж у руці тремтів.

— Це ще не кінець… — прошепотів він.

І сам не був упевнений, кому це сказав.