Глава I — Перевал

Глава I — Перевал

Вузькою гірською стежкою йшов чоловік. Здавалося, він нікуди не поспішав, і це виглядало тим дивніше, що світ поступово огортали сутінки. У цих місцях і вдень ходити небезпечно, а пробиратися вночі…

З низького грозового неба зривалися краплі дощу, різкі пориви вітру загрожували скинути самотнього мандрівника у прірву. Він ішов, уперто схиливши голову, і дощ, що сік обличчя, викликав у нього лише зневажливу усмішку.

Він був ще молодий, однак риси його обличчя, суворий погляд говорили про силу.

Ось мандрівник похитнувся на краю урвища, потім завмер, почувши трохи попереду й вище якийсь звук. За кілька метрів перед ним через стежку прокотився каменепад, кілька дрібних каменів зачепили його ногу.

Мандрівник лише всміхнувся.

— І це все, на що ти здатен? — запитав він, звертаючись невідомо до кого.

Обійшовши валун, що перегородив стежку, він спокійно рушив далі.

Швидко темнішало, рідкі краплі дощу поступово перетворилися на справжню зливу. Одяг мандрівника промок, але він, здавалось, навіть не помічав цього. Його обличчя виражало ту саму вперту рішучість.

Вершини перевалу він досяг уже в повній темряві. Тут була велика відкрита площадка. Ліворуч вона обривалася у бездонну прірву, праворуч здіймалися зубчасті скелі.

Вийшовши на середину, мандрівник зупинився. Повернувшись обличчям до вітру, що виривався з провалля, він підняв руки і розкотисто засміявся.

— Ну ось я! — прокричав він. — Тут більше нікого, тільки ти і я! Давай, покажи себе!

Блискавка розірвала повітря, його жбурнуло об скелі. Кілька секунд він лежав нерухомо, потім підвівся, витер кров із дощем.

— І це все? — знову спитав він.

Спалахи не припинялися, але жоден не вразив його.

— Чому ти не вб’єш мене? — глузливо сказав він. — Ти всемогутній. Я — ніщо. Але ти не можеш змусити мене скоритися.

Він стис кулаки.

— Не владний!!!