16

Коли я повернулася додому, мама збирала речі, неначе кудись хотіла йти. Я здивовано завмерла в коридорі, допитливо за нею спостерігаючи.

– Куди йдеш? – врешті запитала я. – Сподіваюся, не по роботі?

– Ну-у, не зовсім, – мама усміхнулася. – Пам’ятаєш, де працює Володя? Так от, наші групи вирішили зробити спільний проєкт. А зараз він мене запросив на зустріч, щоб заодно обговорити деякі деталі.

– Он як, зрозуміло, – я кивнула.

Мама бігала по квартирі, збираючись. Так, давно вона так прискіпливо не підбирала собі наряд…

– Мамо, а він тобі подобається? – запитала я, сівши на табуретку.

– Що? – обернула вона голову. – Володя? А… ну, так, можливо.

Я усміхнулася, схиливши голову.

– Взагалі, він дуже хороша людина, – продовжила мама. – І до того ж, розумний… А чого ти питаєш?

– Просто, – мовила я. – Мені він сподобався, як людина.

Незабаром мама попрощалася і вийшла, а я так і сиділа на табуретці, дивлячись на вхідні двері. І все ж… хоч Володимир і непоганий чоловік, та десь в глибині душі я боялася. Хвилювалася за маму. Я не хотіла знову бачити її подавленою, хотіла бачити її усмішку, як ось зараз.

Та не хотіла, щоб її у мене відбирали. Ми ж так чудово жили удвох… А що, як цей чоловік не такий вже й хороший? Раптом станеться так само, як і з батьком..?

При згадці про нього я скривилася.

Ні-ні, про погане думати не буду. Усе буде добре.

***

Цього дня я прийшла до школи раніше, у класі було всього кілька чоловік. Я залишила свої речі на парті й вийшла до вбиральні. Але там, на своє нещастя, я зустріла Сашку та ще кількох дівчат.

Я спробувала не звертати на них уваги, але як тільки я опинилася у їх присутності, усі розмови одразу припинилися. Дівчата перейшли на шепіт, раз по раз, посміювалися. Це було… неприємно. Коли ось так однокласниці поводяться у твоїй присутності, одразу виникає якесь гидке почуття. Почуваєш себе тут зайвою. І складається враження, ніби вони щось тримають від тебе у таємниці, або ще гірше, нишком обговорюють тебе. Звісно, може бути все, що хочеш…

– Ви йдіть, без мене, – гучно пролунав голос Сашки, а ми залишилися у вбиральні удвох. Я саме мила руки й спокійно збиралася покинути кімнату, та Сашка заступила мені прохід.

– Що ж, я таки бачу, до тебе не доходить, – кисло мовила вона. – Ніякими методами.

– Ну, чого тобі ще? Знову будеш розповідати, як мені чинити? З ким спілкуватися, а з ким ні? Може, відчепишся уже від мене, га?

– Так, бачу, ти так і стоятимеш на своєму…

– Не даси мені спокій? Тусуйся зі своїми друзями, а я з своїми, та й усе.

– Друзями? – пирхнула Сашка. – Ти серйозно? Господи, коли ти перестанеш бути такою наївною дурепою?.. Та з тобою ніхто дружити не стане! Спілкуються з тобою лиш тому, що бояться образити. У тебе ж такий вигляд, ніби ти от-от заплачеш, якщо тобі щось не те скажуть!

– Тільки чомусь ти не боїшся казати мені всяку гидоту, – буркнула я.

– Ой, тільки не кажи, що я тебе ображаю! – Сашка засміялася. – Ти так усе всерйоз сприймаєш, так через усе переймаєшся. І не можеш навіть розібратися, де жарт, а де образа.

– Отже, це в тебе такі жарти?!

– Через це у тебе й немає друзів… – Сашка набік усміхнулася. – І ті, кого ти можеш вважати своїми товаришами, насправді можуть тебе використовувати. Та, ти це й так прекрасно розумієш, правда ж?

Я зрозуміла, що натяк був на те, що нещодавно трапилося між мною та Софі. І… невже це й справді може повторитися?

– Бувай здорова, – Сашка ще раз хихикнула й покинула мене на самоті.

Наївна дурепа, так? І чому ж… чому ж я така?! Чому звикла довіряти кожному, усім словам? І чому сприймаю все так близько до серця? Ось, навіть зараз…

Почалися уроки, та я не могла слухати вчителів. «Ті, кого ти можеш вважати своїми товаришами, насправді можуть тебе використовувати»… Та невже це правда?! Ні-ні, такого бути не може! Я їм довіряю… Довіряю Тоні, мамі, Володимиру, Ростику… я їм усім зараз довіряю. Не можна через слова Сашки ось так просто у них розчаровуватися. Вони ж мені нічого поганого не робили.

А Софі… колись і їй я довіряла. І вірила кожному її слову. Так цінувала нашу дружбу, що закривала очі на все. Я ж думала, що мене вона також цінує… Виявилося, що це все було грою. Вона знала, що я ціную її, як подругу, і просто грала на моїх почуттях. Ну як так можна?! Чи залишилося в людей взагалі хоч крапля чогось людського?!.

І невже усі вони такі? І це лиш я залишилася наївною та довірливою?.. Настільки, що мене використовують у власних цілях… а я цього можу навіть не помітити. І невже це може бути правдою?

Ні, я не вірю в це. Не можуть усі бути такими ж, як Софі. Я маю їм вірити. Інакше користь з такої дружби? Усе буде гаразд.

Протягом дня я весь час над цим роздумувала. Я й навіть не помітила, як минув останній урок, тож час було розходитися по домам. Софі з Сашкою знову кудись чкурнули, тож думаю, сьогодні я знову буду йти додому разом з Ростиком.