14

Коли я повернулася додому, очікувала там зустріти маму, але… у квартирі було пусто. Я уважно оглянула всі кімнати і ще раз у цьому впевнилася. Мама ще не повернулася з роботи?

На кухонному столі я побачила записку й взяла її до рук, прочитавши там таке:

«Доню, приготувала тобі вечерю, залишила в холодильнику. Мушу бігти, пробач, що знову залишаю саму. Цілую».

– І чого ж не можна було залишити повідомлення з телефону? – вголос зітхнула я, дивуючись, як мама ще не пристосувалася до сучасних технологій.

Цікаво, куди мама пішла? По роботі чи… просто так? Що ж, коли прийде, обов’язково розпитаю. А зараз – вечеря.

Сумувати я часу не мала, одразу сіла за уроки. Так за ними і минув вечір, а мама так і не повернулася… Я сіла на ліжко читати параграф з історії. Він був дещо нуднуватим, що я аж задрімала. У напів сні відкинула книжку, вкрилася затишним покривалом і заснула…

Прокинулася я, коли на годиннику була десята вечору. Оце я так задрімала… Що ж тепер уночі робити? Я встала з ліжка і повільною ходою вийшла в коридор – зі спальні визирало світло, отже, мама повернулася. Я зазирнула до її кімнати й усміхнулася:

– Доброї ночі.

Вона обернула до мене голову, і на її обличчі заграла така приємна й дорога для мене посмішка:

– Ось і прокинулася наша замучена навчанням дитина, – засміялася. – Видно, справді втомилася за навчанням?

– Мабуть, – я ніяково усміхнулася. – А як у тебе день минув? Куди ходила?

– Зранку на роботі, а потім зустріла Володю і він мене неочікувано позвав прогулятися… Так вийшло, що я не змогла відмовити, – мама ніяково усміхнулася. – Вибач, що пішла без попередження.

– Нічого страшного. Я вже боялася, що це знову по роботі.

– На щастя, ні, – мама засміялася й обійняла мене.

Вона виглядала знову такою… щасливою. І безтурботною. Та й у мене неначе заразом зникали усі проблеми і негаразди, здавалися просто неважливими. Що може турбувати, коли поряд є рідна людина, і до того ж, така щаслива?..

Важку розмову довелося знову відкласти. І боюся, на невизначений термін.

***

Життя дещо налагодилося, хоч за вікном і не радували похмурі дні. Ні з Софі, ні з Сашкою я намагалася не спілкуватися, навіть не кидала на них погляду. У квартирі було по-нинішньому тепло й затишно, знову панувала приємна атмосфера, що наводила гарний настрій. Здавалося, навіть уроки робилися швидше, а вільний час я проводила разом з мамою за розмовами або настільними іграми. Одного вечора до нас навіть завітав Володя, тож ми веселилися разом.

А в суботу я прийшла на гурток малювання. За звичкою я направилася до свого місця біля Тоні, але там уже хтось сидів. Іра.

– Привіт, – я розгублено стала перед ними. – А… чому ти сидиш на моєму місці?

Дівчата підвели на мене очі, перервавши розмову.

– Взагалі, не підписано, що воно твоє, – буркнула Іра, але Тоня радісно її перебила:

– Ти просто так довго не з’являлася, що Іра сюди пересіла. До нас знову прийшла новенька, що зайняла її місце, тому я дозволила їй сісти сюди.

– Ясненько, – я підтиснула губки й косо зиркнула на Іру.

Біловолоса на бік посміхнулася й повернулася до попереднього заняття. Тоня також, а я так і залишилася стояти перед ними, як ідіотка. Схоже, нічого змінюватися не збиралося…

– Гаразд, – голосно мовила я й демонстративно напрямилася до парти в іншому кінці класу.

– Якщо хотіла тут сидіти, то треба було на заняття приходити, – зневажливо мовила мені Іра. – Але я бачу, у тебе справи важливіші.

– Тебе мої справи точно не стосуються, – огризнулася я.

Тоня дивилася своїми великими блакитними очима то на мене, то на Іру, доброзичливо усміхаючись.

– Іро, Аня навчається у ліцеї і справді там дуже зайнята, – промовила вона. – Не треба на неї так наїжджати. Вона ж ні в чому не винна…

– Тоді чого вона так роздратувалася через це місце?! – спалахнула Іра.

– Нічого я не дратувалася, – відмовила я.

– Ага, звісно, – пирхнула білявка. – Блін, усе натхнення мені зіпсувала… як я тепер малюватиму?

– І я в цьому винна, – сказала я саркастичним тоном, закотивши очі.

Іра ще би щось додала, але в клас зайшла вчителька й почала щось розповідати про чергову виставку. Я глянула на свій малюнок і вирішила, що сьогодні я його встигну домалювати. Якщо постараюся, звісно…

На полотні виростало велике нічне місто. Я малювала зі своєї уяви, тому й картина виглядала дещо фантастичною. Малюнки – це неначе мій окремий світ. Спокійний, безтурботний, де нарешті я можу забути про все хоч на мить… Заспокійливий бірюзовий колір неба, що переходив місцями в блакитний, а місцями в зелений чи жовтий. Яскраві світила міста додавали чарівності, розлітаючись по вечірньому місту, наче світляки. Я чула солодкі запахи, свіжість сутінкового повітря… Це місце було просто прекрасним.

– Вау, Аню, це як завжди фантастично, – захоплено мовила вчителька, дивлячись на мій малюнок у процесі. – Бачу, твій черговий шедевр.