13

Не плакати, не плакати, лиш би не плакати… не проявляти почуттів, не показувати слабкості. Я не повинна виглядати слабкою на очах у своїх однолітків. Як тільки я покажу хоч малу слабинку, мене одразу ж зацькують… розгризуть собаками. Підлітковий світ – він такий, жорстокий.

Косі погляди однокласників. Що ж це коїться? Чому не можу підняти голови, чому опустила погляд і дивлюся під ноги? Чому ховаю обличчя за розпущеним волоссям, чому не можу нікому глянути у вічі?

Адже… я відчуваю, що не маю підтримки. Не маю нікого, хто заступився у разі чогось. Софі… вона вже від мене далеко. Давно. І доки Ростика немає… так, він єдиний, від кого я відчувала хоч якусь підтримку.

Але тепер я сама. Одна. А таких швидко зжирають зграї…

Досить. Досить налаштовувати себе на негатив! Негайно усмішку на обличчя і ні в якому разі не показуй, що в тебе якісь проблеми! Жаліти мене ніхто не буде. Скоріше, ще більше відстороняться від мене.

Після вчорашнього Софі від мене ховала погляд. Ну, і правильно. Байдуже тепер на неї… Я відсіла до Каті, а на моє місце (хто б сумнівався!) сіла Сашка. Схоже, вона тільки цього й чекала. Що ж, тепер вони обидві раді! Та й я задоволена. Бо тепер я на Софію навіть дивитися не могла.

До Ростика в лікарню я так і не наважилася ще раз піти. Минулого разу він запідозрив, що щось не так… Відтоді мені здається, що він бачить мене наскрізь. Якщо зустріну його зараз… то точно мене завалить питаннями і відвертітися не дасть. А йому я точно не хочу розповідати усього, що робиться на душі. Я нікому не хочу цього розповідати.

Єдине, чого я зараз так чекала – це приїзд матері. Та їй я також не зможу все розповісти… Та хоч зможу відчути рідне тепло.

Очікування її приїзду – це єдине, що останнім часом мене хоч трохи тішило.

***

Квартира була прибрана, вечеря приготована. Мама ось-ось прибуде… Я вже сиділа у себе не ліжку й тільки уявляла, якою буде наша зустріч після такої довгої розлуки. У голові вже будувалися картинки, як я її обійму, як вона мені усміхнеться і ми удвох підемо на кухню вечеряти.

Нарешті… нарешті я не буду сама.

Ось уже дзвінок у двері. Я зі швидкістю світла помчала відчиняти, тамуючи шалене калатання серця. За дверима стояла вона – найрідніша…

– Привіт, – вона лагідно усміхнулася, а я кинула обіймати її.

– Я так чекала тебе, – щиро промовила я. – З поверненням додому.

– Я теж шалено рада тебе бачити, – мама пригорнула мене. – Смачно пахне – ти приготувала вечерю?

– Аякже. Хотіла зробити тобі приємне.

Я нарешті змогла відступитися, коли побачила неподалік у коридорі незнайомого чоловіка. Він стояв і дивився на нас з мамою, широко усміхаючись.

– А… хто це? – невпевнено запитала я, все ще розглядаючи незнайомця.

Він був одягнений в осіннє пальто, попелясто-каштанове волосся трохи було закошлане вітром. Риси обличчя були приємними, як ї його посмішка та очі, що трохи ховалися за квадратними окулярами.

– Знайомтеся, – мама трохи ніяково усміхнулася. – Аню, це Володимир. Я з ним познайомилася на роботі, а потім виявилося, що він також із Вінниці. Вирішила запросити його, познайомити вас. Звісно, якщо ти не проти.

– Та ні… – мовила я. – Лиш трохи здивована такою несподіванкою.

– Тоді, проходьте, – вона звернулася до Володимира.

Чоловік допоміг занести мамині речі у квартиру, а тоді ми разом пішли на кухню. Я запропонувала разом і повечеряти, чому б і ні? До того ж, я помітила, що мама з Володею добре ладнала… після розлучення батьків я не бачила, щоб мама добре спілкувалася з чоловіками, чи хоча б заводила з ними дружбу. Тож я навіть була трохи радою.

Володимир виявився приємною і цікавою особою. Він був фізиком за фахом і також, як і мама, часто їздив у відрядження з науковими проєктами. Так вони й познайомилися на якійсь зустрічі.

– А як у тебе справи в школі? – поцікавилася мама.

– Усе гаразд, – я, як і зазвичай, усміхнулася.

Я вирішила не розповідати мамі, що маю якісь проблеми. І про те, що не надто ладнаю з однокласницями… і про припинення дружби з Софі. Навіщо їй псувати зараз такий чудовий настрій? Усі негаразди зачекають.

– Які предмети подобаються? – запитав Володя.

– Біологія найбільше, – відповіла я. – А ще трохи хімія.

– Уся в маму, – чоловік засміявся.

Він ще попив з нами чаю, а тоді глянув на годинник і мовив, що йому вже час додому. Але пообіцяв неодмінно ще до них завітати. Або ж прогулятися за гарної погоди.

Мама неначе світилася. Я дивилася на неї і раділа в душі… Мені було приємно. Кажуть, що коли близька тобі людина щаслива, то ти не можеш не поділяти цього щастя разом з нею.

***

Почалися сильні осінні дощі. Сильний вітер зривав останні пожовклі листочки, дерева ставали чорними і голими, а температура повітря змушувала шукати у шафі тепліший одяг, закутуватися на вулиці у шарфик.

Зараз я йшла по мокрому асфальту, вся стиснувшись. Вітер був холодним і неприємним. Нещодавно пройшов дощ, тож де-не-де виблискували калюжі, відбиваючи похмуре небо й сірі багатоповерхівки. Я йшла до школи, до того ненависного місця, де мене ніхто не чекав. Де я лиш бачила на собі косі погляди, де мене зустрічали непривітні обличчя однокласників. Я не хотіла туди повертатися, але… куди я дінуся? Як поясню мамі, чого не хочу йти до школи?