12

Я вже рахувала дні до приїзду матері. Я писала їй повідомлення і з нетерпінням чекала того моменту, коли вона приїде… А поверталася вона вже на цих вихідних, чого я вже не могла дочекатися!

А сьогодні був лише вівторок. Проте очікування повернення рідної людини додому так… окрилювали! Вже й складні навчальні дні не здавалися такими важкими.

Останнім уроком була географія. Ті, хто здали всі практичні, могли йти додому. Софі й Сашка миттю кудись чкурнули. Але я вирішила залишитися в бібліотеці й доробити домашнє завдання з алгебри, що я почала ще на уроці, коли швидше, ніж треба, закінчила писати самостійну. Звісно, я могла б доробити домашку і вдома, але там вже була не та атмосфера… А в бібліотеці вона відповідна – навчальна. Тож і завдання робилися легше…

До того ж, вдома мене ніхто не чекав. Принаймні, поки що. Коли мама приїде, то я мабуть, буду чимдуж бігти додому!..

Ось, з алгеброю було покінчено, тож я зібрала свої речі і вийшла з ліцею. На вулиці було прохолодно, тож я загорнулася в шарфик і вирішила поспішити додому. Щоб скоротити шлях, я рушила провулками, поміж гаражами. Неподалік почувся галас…

– Ой, дивіться, хто йде! – до моїх вух долинув знайомий голос.

О, ні… Я лиш тихо простогнала і вдала, що не помітила. Але Сашка так просто лишати мене не хотіла.

– Аню, чого тікаєш? – її нахабний голос лунав прямо за спиною. – Не хочеш трохи погуляти з нами?

Я різко обернулася, уп’явшись у неї поглядом. Вона була не в собі… Ох, супер. Сашка в руках тримала пляшку якогось дешевого пива. І де вона його взяла? Неподалік, біля старих гаражів сиділа і ще якась частка однокласників. На моє здивування, і Софі разом з ними.

– Іди до нас, – вигукнула Сашка, хоча стояла зовсім близько. – Ми тебе пригостимо…

– Як вам його взагалі продали? – я скривилася, гидливо дивлячись на пляшку в її руці.

– Нам його б і не продали… – дівчинка гигикнула, – та є знайомий, якому продали, – Сашка засміялася. – Ну то що, ідеш?

– Ні, дякую, – я ступила кілька кроків назад.

– Що, не доросла ще? – дівчина реготнула. – А як на хлопців дивитися, то вже доросла?

– Що?! – щиро здивувалася я. – Здалися мені твої хлопці!.. Мені зараз точно не до цього.

– А ось Ростику нашому ти подобаєшся, – вона явно знущалася. – А він, до речі, не останній хлопець у класі…

– З чого ти це взагалі взяла?

– Тоді… ти думаєш, я сліпа? – вона вже не на жарт почала злитися. – Він весь час на тебе лиш і дивився..! Лиш на тебе… а мене зневажливо ігнорував.

Вона підійшла до мене впритул, вхопивши за одяг. Від неї віддавало дешевим алкоголем… фу, як можна такій гарній дівчині ось так себе поводити? Як же це… бридко.

– І що він у тобі знайшов? – кинула вона зневажливо і зарядила в мене кулаком.

Тоді ще раз.

– Стерво.

І ще…

– Як же я тебе ненавиджу..!

Алкоголь добре вдарив їй у голову. Я вже не пам’ятаю, що вона робила, та я лиш безпомічно сповзла на землю. Усе тіло боліло… А кров закипала, бажаючи дати здачі цій стерві. Та я не могла. Я не могла підвестися, не могла підняти погляду. Я лиш бачила її ненависні чорні очі й злорадну усмішку. Я лиш відчувала біль, що роздавався по всьому тілу, змушуючи мене здригнутися.

Я не могла кричати. Я не могла плакати… я лиш байдуже телімбалася, наче ганчірна лялька, приховуючи злість усередині. А що я могла зробити?! Що я могла вдіяти, якщо навіть не мала сили підвестися?..

Я відчула, як з носа текла гаряча кров. Сашка вже остудилася й відійшла крок назад, важко дихаючи. Я повільно сіла на місці. Сюди вже підійшли інші однокласники, друзі Сашки… і Софі заразом.

Вони дивилися на мене, принижуючи самим лиш поглядом. Я була в центрі уваги… і мені це явно не подобалося. Не таку компанію я собі хотіла. Не таких друзів чи товаришів. Я почула перешіптування, а тоді легкий смішок. Сашка тріумфально усміхнулася, наче отримуючи задоволення від мого приниження.

Ну так. Вона ж мене ненавиділа. І бачити мої страждання для неї – насолода. А всі інші… лиш стоять і дивляться на мене. Для них Сашка – ідеал, вона вожак цієї зграї. Тому її у всьому наслідували. І все, що вона не робила, що б не казала – усе було правильним. Не важливо, що. Головне лиш підтримати її у цьому…

Навіть якщо комусь було шкода мене, вони не видадуть цього. Вони бояться, щоб їхній рейтинг не впав на очах у Сашки… Адже тоді вони також стануть «ворогом».

Я була слабкою. І я переступила їй дорогу… і тому постраждала. Якщо навіть тут ще є слабкі особи, то вони гарно грають роль «сильних». Точніше, добре у всьому потурали сильній особі.

Софі стояла серед них. Вона дивилася на мене зверхнім поглядом, повним байдужості… Вона повільно ступила крок до мене, присіла і мовила мені у вічі:

– Не знаю, що в тобі такого, що ти сподобалася моєму братові, – байдуже мовила Софія, та її слова були гострішими будь-якого ножа. – Ти ж виглядаєш так… низько.

Хтось поряд тихо засміявся. Он як… Думаю, на цьому все скінчено. У мене більше немає подруги Софії… Та тепер я навіть сумніваюся, чи була вона колись у мене.