11

Коли вони зайшли до палати, то я не одразу впізнав Аню. Вона стояла позаду з опущеною головою, а на обличчя набігла тінь. Вона зовсім не була схожою на себе… Таке враження, мов ті яскраві кольори її життя вмить згасли, а вона зів’яла, наче квітка без води і сонця.

Та за мить ця страшна мара зникла і переді мною стояла звична усміхнена Аня. Вона знову говорила, щось розповідала… Мені подобалося з нею розмовляти – після цього стає набагато легше і веселіше на душі. Вона була мов те сонечко… необхідна для мого існування.

Але той образ не зникав. Краєм ока мені здавалося, ніби вона понура… Наче за нею, за спиною притаїлася якась лиха тінь. На мить її чергова усмішка здалася не справжньою. Натягнутою…

Що з нею трапилося? Куди ділася та весела й безтурботна Аня?.. Та дівчина, що мені так подобалася…

***

До лікарні ми зайшли вервечкою. Спершу Софі, далі Сашка, а за ними я… Влада не було. Він відмовився сьогодні приходити, сказавши, що зайде завтра. У нього там якесь змагання з карате було, чи що…

Пригадуючи останній свій візит до Ростика, я почувалася не найкраще. Тому боялася сюди іти. Як на це відреагує Сашка?.. Знову буде на мене дутися? Чи… буде щось гірше за розлиту каву на мій одяг?

Увійшовши, я натягнула на себе усмішку. Не варто показувати, що щось не так… Ростик ще вирішить, що я не рада його бачити. Але це не правда… Він, мабуть, навіть уявити не може, як я рада його бачити!

– Привітики, – мовила перша Саша. – Як ся маєш?

– Непогано, – він глянув на мене. – А ви?

– Добре, – я усміхнулася. – Сьогодні в ліцеї було кілька самостійних…

– Як завжди, – додала Софі.

– … але вони не були надто складними, – доказала я.

– Це вже як для кого, – пирхнула Сашка. – Мені, наприклад, з біологією взагалі не щастить…

– Бо ти її не вчиш, – пирхнув Ростик.

– Можливо, – дівчина засміялася.

Якою ж хорошою вона зараз була! Я скоса глянула на неї. Зовсім не та грізна Сашка. Впевнена усмішка прикрашала її вуста, а очі доброзичливо мружилися, надаючи шарму. Не дивно, що вона подобалася хлопцям… така чарівна. І чого вона переймалася? Невже думала, що я зможу бути їй суперницею? Ха-ха…

Ми розмовляли ще якийсь час – про ліцей, навчання, фільми й серіали… Загалом, про все, що лиш можна було. Софі глянула на годинник і мовила, що їй час іти. Та і мені вже було пора… Тож ми попрощалися з Ростиком, бажаючи йому швидше видужати, і напрямилися до виходу.

– Аню, зачекай, – мене раптом наздогнав голос хлопця.

Я зупинилася. Софі й Сашка вже вийшли з палати.

– Що? – обернулася я.

– У тебе щось трапилося?

– Ні… чого ти так вирішив? Усе гаразд.

– Точно? – він вигнув брову. – Ти виглядала стривоженою…

– Справді? Мабуть, то я просто втомлена… Важко бути одинадцятикласницею.

– Це точно, – Ростик засміявся.

– Ну… то я піду?

– Так, звісно. Не смію більше тебе затримувати, – він лукаво усміхнувся.

– Бувай, – я посміхнулася у відповідь і покинула палату.

У коридорі я зустрілася грізним поглядом з Сашкою.

– Ти ж знаєш, що я тобі цього не пробачу, – прошипіла вона й рушила до виходу швидким кроком.

Софі тут вже не було. Мабуть, поспішила кудись у своїх справах…

***

Сонце… Воно світить прямо в очі. На небі ні хмаринки, жодний листочок чи травинка не сколихнеться від вітру. Який чудовий день!

День і справді був би чудовим, якби Аню батьки не закрили в будинку. В п’ятирічної дівчинки було занадто багато енергії, яка приносила чимало проблем батькам. Що не день, то нова пригода, які Аня притягувала, наче магніт. Її невгамовний характер змушував ледь кожного дня червоніти батьків перед сусідами та іншими жителями селища…

Тиждень тому маленька Аня побила семирічного хлопчака за те, що він смикнув її за кіски. Що ж, в дівчинки войовничих характер… Нещодавно вона підбила друзів на те, щоб викрасти кролика в тітки Олі, підмінивши його на тутешнього кота Сірка. Справді, вони були дуже схожими, але власницю кролів насторожило те, що в її улюбленця раптом виріс довгий хвіст.

І звідки лиш в Ані з’являються в голові такі ідеї? Батько й мати й гадати не могли, що ж їхня дитина вчудить наступного дня… Врешті-решт, батько зірвався й заборонив донці виходити з хати.

– Сиди вдома, раз не можеш себе нормально поводити серед людей! – кричав він. – Лиш проблеми можеш створювати…

І тепер Аня сиділа замкнена в будинку, дивлячись у вікно і милуючись гарною погодою. Так хотілося вийти, подихати свіжим повітрям, погратися з друзями… Але щоб дійти до виходу, треба минути кухню, де сидить допитлива мама й цікавиться, куди ж Аня намилилася, а потім ще й вітальню, де, скоріше за все, батько дивиться телевізор. Якщо навіть його там немає, то він обов’язково буде «чатувати» на подвір’ї разом з дідусем.