10

Дощ… Та ні, цю мряку навіть дощем не назвеш. Таке щось, створене лиш для того, щоб нерви псувати.

Я поверталася додому. Як я й думала – пішов дощ… Та парасолі я не діставала. І додому я не бігла. Я йшла повільним кроком, занурившись у думки… Мене взагалі не бентежило те, що весь шкільний одяг змокне, що волосся стало липким від води і закрутилося в ще більш дратуючі звивисті змійки. Я навіть не звертала уваги на те, що йду прямо по калюжах, не жалкуючи свого взуття.

Мені було абсолютно байдуже. На все.

Дивовижно, як швидко і різко може змінюватися людський настрій. Ще вдень, після навчання, я була понура й втомлена… Ще з десяток хвилин тому я була радісна й щаслива. А тепер мій настрій був настільки зіпсований, що здається, гірше вже нікуди…

Чому? Чому вона так до мене ставиться? Сашка… Я вже її терпіти не можу. Що я їй такого смертельного зробила, що вона мене ненавидить? Чому її очі метають на мене блискавки, чому з вуст вилітають неласкаві слова?!

Я не хочу цього чути… не хочу відчувати цього болю! Не стільки фізичного, як душевного. Думка про те, що мене ненавидить якась особа, просто… ох, це важко описати словами. Мені просто було гидко на душі.

Яке право вона має казати мені, з ким спілкуватися?! Чому вона так поводиться зі мною? Наче зі сміттям… І що найбільш образливе – я не можу їй заперечити! Сьогодні я не змогла їй навіть вчинити опору.

Чому так? Чому я така слабка?..

Я йшла повалом додому… Довкола мене снували люди. Здавалося, усі однакові. Але ж насправді – усі різні. У кожного своє життя, свої почуття… мають бути. Та чи є так насправді?

Чи справді люди різні? Чи все ж, вони однакові? Це вже з якого боку подивитися. Так чи інакше, усі діляться на слабких і сильних. Останні стають успішними. А інші… Хто зна. Якось виживають під тиском сильних. Доводиться коритися, щоб якось вижити. Та чи щасливі ті люди, що досягають успіху під тиском? Що йдуть всупереч своїх бажань, аби жити далі?..

Певно, що ні. Та їм доводиться жити під пресом. А хто не хоче – врешті змушений буде це зробити. А хто не витримає… в того, очевидно, не надто щасливий кінець.

Я думала про те, чому наш світ такий несправедливий. Чому в ньому стільки підлоти, злості й ненависті? Чому це все затьмарює весь позитив?.. Мов темні хмари ясне сонце затуляють…

Та ми його таким і зробили. Люди… При чому, не одна людина, а тисячі. Мільйони… Щоб щось змінити, треба починати з себе. Та толку, якщо змінишся лиш ти? Хіба я була поганою людиною? Хіба заслужила таке ставлення до себе?..

Мені треба змінюватися… Та не в кращу сторону. Я буду щасливішою, якщо вмітиму чинити опір. А для цього мені треба бути подібною до Сашки.

Та чи хочу я такою бути?!

***

Ні… не хочу.

Я не буду такою!

Була перерва. Я мовчи спостерігала за тим, що відбувалося в класі. І розуміла, що я не хочу бути такою, як вона!

Бо це жахливо. Бути такою людиною – жахливо! У ній стільки підлоти, вульгарності, брутальності, впертості, зверхності… Вона просто бридка. А що ще жахливе – більшість учнів класу схожі на неї. І лиш кілька було не таких. Серед них яскраво виділялася я…

Світ ділиться на сильних і слабких. Я можу віднести себе до останніх. Та слабких тут чимало… лиш більшість люблять вдавати з себе сильних.

Це діє. Та я так не робила… Сашка одразу, видно, зрозуміла, що в мене є якась слабина. Досить буде на мене натиснути і я лусну, мов бульбашка.

Та я не хочу бути такою! Не хочу показувати слабини! Хочу бути сильною… Хай там як, не буду показувати, що вона мене перемогла. Не буду показувати своєї поразки. Робитиму вигляд, наче нічого й не сталося…

Я усміхалася. Весь день… Весело говорила з Софі та Сашкою. Посміхалася їй у вічі та насолоджувалася її кислою міною… Нехай вона думає, що ніяк не змогла вплинути на мене. Нехай не вважає, що змогла мене залякати, зламати мене… Нехай усі вважатимуть, що зі мною все гаразд.

Я не зламалася. Ні, ні… Я далі житиму, хоч би що. І всміхатимуся їй у вічі, як би боляче на душі не було.

***

Була обідня перерва. Я разом з Софі та Сашкою спустилася на обід… Тепер я не могла дозволити, щоб вони ходили вдвох, без мене. Тепер я завжди нав’язувалася їм на очі і не давала забути про мене…

У їдальні нашій не надто добре годували, тож їжу я брала з собою. Але в буфеті можна було замовити гарячий чай, що я й робила.

– Як там Ростик поживає? – питала Сашка у Софі, доки ми стояли в черзі.

– Нормально, наче, – буркнула вона. – Тільки настрій у нього якийсь поганий…

– То може, його треба навідати? – Сашка підморгнула подрузі.

Я пропускала її слова мимо вух, начепивши на обличчя зовсім незацікавлений вигляд. Ростик мені писав, щоб я заглянула до нього ще… але я не могла. Не знаю, чи то через страх перед Сашкою, чи з інших причин, та я ніяк не могла наважитися піти до лікарні… Все відмахувалася, що справ багато і ніколи зайти.

Софі каже, що в нього погіршився настрій… Чи не через те, що я останнім часом рідко відповідала на його повідомлення? Через те, що я обіцяла зайти, та ніяк не могла виконати обіцянки… Все ж, він мій друг. Був… доки Сашка не причепилася зі своєю симпатією.