9

Увесь тиждень я була сама не своя. Я ховала погляд від своєї подруги. Я не писала Ростику, не телефонувала мамі… Коли вона мені дзвонила, то я довго не говорила. Ходила задумана…

– Аню, щось трапилося? – одного дня запитала мене Софі, коли я знову сиділа на перерві, втупившись в одну точку.

– Ні, все добре, – я здригнулася.

– Виглядаєш стурбованою…

– Просто замислилася про своє, не зважай.

– Замислилася? – Софі лукаво до мене наблизилася. – Невже закохалася?

– Ха-ха, якби ж то, – я засміялася.

Врешті вона від мене відчепилася й почала щебетати з Сашкою. Я малювала квіти на полі зошиту… тоді швидко стерла їх. Давненько я на малювання не ходила, вже рука проситься творити.

Тому в суботу я прибула у свою творчу студію… Здалека побачила ще Тоню й напрямилася до неї.

– Привіт, – бадьоро мовила я.

– Привіт… чому не була попередні рази?

– Навчання, – я потиснула плечима. – Все ж, я в ліцеї навчаюся… Дуже багато домашки і мало вільного часу. Але все ж, я довго без творчості не можу.

– Розумію, – Тоня засміялася. – Розповідай, як справи.

Поки ще урок не почався, я розповідала Тоні про те, що було з того часу, як ми востаннє бачилися. Вона також розповідала… про наш клас, що змінилося, в який колір пофарбувалася класна… Загалом, про все на світі. І навіть про новий кактус у кабінеті біології, якого назвали Васею. Дивний прикол був у моєму колишньому класі – називати більшість рослин іменами…

Перед самим початком заняття в клас влетіла Іра і всілася поряд з Тонею. Я кинула на неї косий погляд – вона навіть не привіталася зі мною, наче ігноруючи. Зате з Тонею почала щебетати, мов вони вже давні подруги.

Я малювала мовчки. Свою картину, що почала ще раніше… Чарівне нічне місто. Я повністю заглибилася в картину, зворушилася її аурою. Під час заняття я немовбито перебувала у своєму світі, куди ніхто не міг потрапити, крім мене…

Додому ми поверталися втрьох. Я, Тоня й Іра… І чого вона з нами причепилася? Тепер так завжди буде ходити? Вона мені зовсім не подобається… Ігнорує мене, дивиться завжди зверхньо або косо, коли я щось кажу. Тоня з нею весь час щось обговорює і теж перестає мене помічати.

Останнім часом здавалося, що всі зі мною так поводяться. Неначе весь світ проти мене змовився... Ловлю на собі косі погляди. Мене часто не помічають, іноді ігнорують мої слова. Згадують лише тоді, коли від мене щось треба...

Я попрощалася з ними на перехресті. Схоже, це нікого не схвилювало… то й добре. Нехай.

***

Я почувала себе некомфортно. Я була ніби зайвою. Ловлю себе на думці, що це почуття з’являлося все частіше й частіше…

Софі спілкується з Сашкою. А більш нікого нема, з ким би я могла поспілкуватися… Весь клас поділився за групками по інтересах, але нових приймати не хотіли. Як виявилося, групки сформувалися ще давно, на початку восьмого класу. Хтось по парах, хтось утрьох. В деяких більше… Я ж була від початку разом з Софі, тож мене це не турбувало. Та тепер… виявилося, що мені більше нема, куди ткнутись. Нема, куди піти…

Я знову відчула самотність. Це бридке відчуття. Як я його ненавиджу! Як жахливо почуватися самотнім, коли раніше все здавалося чудовим!..

– Аню, я сьогодні в іншу сторону, – мовила мені Софі після уроків. – Бувай.

Вона вже не питала, чи я не ображаюся. Вона не пообіцяла, що це лиш один раз… Бо це, звісно ж, ще повториться. Софі просто сухо ввела мене в курс справи. Їй і справді на мене… плювати.

І якби хотіла, то давно мене збулася б. Мабуть, Сашка мала рацію. Я заважаю…

А що мені робити? Куди піти, щоб мені там були раді? Де я не буду зайвою? Якби ж мама була вдома… Вона досі ще у відрядженні. Я вже не можу дочекатися, коли вона приїде!..

У кишені задзижчав телефон. Я відкрила повідомлення, воно було від Ростика. Він запропонував мені сьогодні заглянути до нього… Я здивовано вигнула брову. І рушила до лікарні…

Сьогодні було похмуро… Над містом нависли важкі хмари. Схоже, буде дощ. Добре, що в мене з собою парасолька була. По дорозі я забігла в магазин, купила гостинця.

Заходячи до лікарні, я зрозуміла, що тут мене чекали. Він чекав… схоже, це поки єдина людина, яка хоче мене бачити. Крім матері, звісно. Я побігла сходами на потрібний поверх, тамуючи сильне калатання серця. Я теж хотіла бачити його… У грудях відчувалося піднесення.

Ростик зустрів мене усмішкою, на серці нарешті стало тепліше. Хоч хтось радий мене бачити…

– Привіт, – бадьоро привітався він. – Радий, що ти зайшла. Останнім часом ніхто не приходив, тож я й подумав, що може… Я випадково не відволік тебе від справ? Вибач, якщо…

– Ні, нічого, – я усміхнулася. – Я теж рада тебе бачити… Як самопочуття?

– Уже набагато краще. Можливо, скоро й випишуть… Розповідай, що там в ліцеї? Як навчання?

– Думаю, все гаразд. Наче справляюся…

– Проблем немає? – Ростик усміхнувся. – Пам’ятаю, я обіцяв допомогти…