7

Був вихідний. Задзижчав телефон – це Ростик запрошував прокататися з ним та Софією на прогулянку велосипедом. Я одразу ж погодилася. Чому тратити такий чудовий сонячний вихідний? До того ж, це останні теплі дні цього року…

Я обожнювала прогулянки велосипедом. А особливо – з друзями. Ми домовилися зустрітися десь біля краю міста, де була досить гарна й довга алея. Далі можна було проїхатися вуличками й виїхати у посадку, покататися на природі.

Коли я під’їхала до місця зустрічі, я ще здалеку побачила там чотири постаті з великами. Софі та Ростик, але хто ж інші двоє? Під’їхавши ближче, я впізнала однокласників – то були Сашка і Влад Городинський, товариш Ростика. Принаймні, на перервах вони часто спілкувалися.

– Привіт, – бадьоро першим привітався Ростик, побачивши мене. – Уже всі на місці, поїхали?

Сашка й Софі щось захопливо обговорювали, а погляд Влада взагалі був відвернутий кудись вдалечінь. Ростик нахмурився й тикнув пальцем у плече сестри.

– Ти чого? – злісно озирнулася вона, а тоді її погляд зупинився на мені.

І… мені здається, чи Софі змінилася? Її погляд – злісний… якийсь пихатий і ненависний. Коли вона такою стала? Куди ділася та життєрадісна дівчинка, з якою я познайомилася у восьмому класі?.. Ці карі очі не сяяли добротою, яку я звикла бачити в очах подруги… Вони були інакшими. Зовсім іншими. Таке враження, ніби переді мною стояла не моя Софі, яку я знала, а зовсім інша дівчина.

Доки я роздумувала, усі вже були готовими їхати. Влад першим чкурнув уперед, Софі одразу на ним, поряд з нею поїхала Сашка, все ще продовжуючи щось розповідати.

– Їдь уперед, – мовив Ростик.

Я прудко осідлала свого залізного коня й помчалася вперед. А я досить добре каталася на велосипеді! Коли я розганялася і відчувала приємну швидкість, вітерець на своїх щоках, я відчувала себе вільною… вільною від усіх турбот! Неначе птах… Я насолоджувалася поїздкою, слухала спів пташок, що сховалися у кронах високих дерев, які окреслювали алею. Я спостерігала за людьми, що траплялися по дорозі, дивилася на осіннє сонце, ловила його останні теплі промінчики. Зовсім скоро прийдуть холоди, тож не буде нагоди відчути це природнє тепло.

Я обігнала Софі й Сашку, а далі ми поїхали поміж вулички. Ними можна було дістатися посадки. Дорога, звісно, там була не асфальтована і досить нерівна, зате природа… Трохи пожовклі старі дерева й молоді кущики, останні пташки, що ще не втекли в теплі краї. Людей зовсім небагато, та все ж траплялися такі, хто в останні теплі дні вирішили піти на пікнік. Ми їхали по дорозі вздовж давно посаджених дерев, шукаючи рівнішу дорогу. Тут їхати було цікавіше, адже варто бути уважним, щоб бува не наскочити на якийсь горб чи ломаку.

Незабаром ми зупинилися на відпочинок. Я поставила свій велосипед і зробила кілька кроків. За деревами ховалося просторе поле, у якому розгулявся могутній вітер… Я рушила туди, трохи далі від компанії друзів, що весело обговорювали поїздку.

Поле зустріло мене потужним подихом вітру. Він розвіяв моє хвилясте біляве волосся назад, а тоді вбік, зовсім зробивши безлад на голові. Я нервово зібрала волосся рукою і спробувала приборкати неслухняне волосся, скуйовджене вітром.

А як добре в полі… Мені в обличчя усміхалося сонце, даруючи своє тепло. Вітер гладив щоки, все ще намагаючись потріпати волосся, яке я вже зібрала в хвостик. Поле віяло свободою. Вільною і безтурботною… хотілося ось так і стояти тут все життя. Слухати шум поля, ніжитися на сонечку, милуватися безкраїм краєвидом.

Я хотіла бути вільною. Вільною від усього цього надокучливого життя. Від постійної рутини, від брехні, що нас оточує… Від людей, що іноді так дратують і розчаровують. Від усіх турбот, що останнім часом просто вбивали мене… Я хочу бути вільною. Щасливою. Хочу життя без проблем…

– Та це неможливо, – сказала я сама собі.

У кутику ока з’явилася якась неслухняна сльозинка, яку я одразу ж змахнула. Чого це я? Розчарувалась у житті? Нема чого мені засмучуватися. Тим паче, не маю я й таких проблем серйозних. Варто жити далі…

Я усміхнулася сонечку. Позаду почулися кроки.

– А я то думаю, чого ти така веснянкувата, – пролунав веселий голос Ростика. – А ти сонечко любиш.

– Правда, – я засміялася. – Дуже люблю…

– Ти сама як сонечко, – мовив він й глянув на мене.

А його очі… сірі й туманні, раніше я б сказала – безбарвні. Та зараз у них відбивалося помаранчеве сонце, наповнюючи їх різнобарв’ям кольорів. Його обличчя прикрашала легенька усмішка… я відвела погляд, повернувшись думками в поле.

– Ходімо, там інші вже чекають, – мовив Ростик, вхопивши мене за зап’ясток, і повів назад.

Коли ми сідали на велосипеди, я спіймала на собі дивний погляд Саші. Він мені здався… також злісним. Недобрим. Ось, що мені нагадували очі Софі… Вона поступово уподібнювалася до своєї товаришки.

Та чого Сашка так дивилася на мене? Вона точно має якусь неприязнь до мене. Але чому? За що тримає злість? Треба було б з нею поговорити… Але ні. Краще поспостерігати.

Ми знову їхали на великах, далі між дерев. Сашка, схоже, усе Софії виговорила, тепер стала чіплятися до інших. Наприклад, весь час по дорозі намагалася щось розповісти Ростику. Але той відмахувався, мовляв, поговорять після того, як зійдуть з велосипедів.