6

У дома вже нікого не було. Мама поїхала у відрядження, а мені довелося залишитися самій вдома. Трохи відпочивши, я сіла робити уроки.

У домі панувала тиша. Як же я її не любила! Ні, я просто ненавиділа її. Гнітюча й понура. Самотня. Нудна. Краще б був галас, сміх, розмови..! Так набагато комфортніше. А тиша створює таке враження, ніби всі кудись зникли. Неначе я знаходжуся сама в одному світі, глухому та німому, де немає нікого… немає підтримки. Немає життя.

Тиша навіювала лише неприємні відчуття. Щоб позбавитися цього, я увімкнула музику. З нею я почувала себе хоч не так самотньо.

Мені написала Софі, попросила кинути домашку. Я не прочитала повідомлення, і так знала, чого вона хоче. Софі… як вона могла так вчинити? Пішла кудись зі своїми подругами, а тепер у мене домашнє просить. Обійдеться один раз!

Ще одне повідомлення. Я відімкнула телефон. Музику довелося увімкнути на плеєрі… Добре, що він іще працював. Мені його мама колись подарувала на день народження, ще коли мені було років десять. Тоді на телефоні не було достатньо пам’яті, щоб завантажувати усяку гарну музику. А я дуже любила слухати пісні… Вони часто втішали мене й заспокоювали, навіювали гарний настрій. А також викликають натхнення.

Під музику я продовжила робити алгебру, зовсім не хвилюючись про те, що мені там пише Софія. На душі й так було паскудно… через неї. Я досі не могла повірити, що вона мені зрадила. Я так довго вірила, що ми гарні подруги… навіть найкращі!

Шкода, що вона так не вважала.

В око впала фотографія на столі, де були зображені усміхнені я з Софією. Її я вирішила надрукувати на пам’ять і поставити на стіл, щоб завжди радувала око… Переважно, так і було. Але не сьогодні. Злісно захлопнула фото до столу. Тепер згадки про Софі викликали лиш негатив.

Коли це я стала так ненавидіти свою найкращу подругу?!

І… чи була вона мені колись справді подругою? Мабуть, лише спочатку. Адже те, що відбувалося останнім часом, навряд чи можна назвати дружбою.

Доробивши уроки, я повечеряла. Одна за столом, самотня, поглиблена в роздуми. Що таке дружба? І чи існує вона взагалі? Невже дружба зобов’язує робити щось одне для одного? Скидати домашку, як я це робила для Софі? Чи ходити разом в кафе?

А хіба Софі повинна була спілкуватися лише зі мною? Мабуть, що ні… Вона мала право піти гуляти з іншими дівчатами. Можливо, все те, що я думала – неправда… Можливо, я надто переймаюся нашою дружбою. Надумала собі чорт знає що… Я не повинна за ці дрібниці сердитися на Софі.

Незабаром прийшов час лягати спати. Але Софі я так і не відписала…

***

Довкола все було білим і невагомим…

Переді мною – дзеркало. У відображенні я бачу спантеличену себе. Це сон? Дивний трохи… Зазвичай усякі дурниці сняться.

Підійшовши ближче, я розглянула себе уважніше. Нічого незвичайного. Така ж струнка фігура, золотисте хвилясте волосся, що спадало на плечі і аж до ліктя. Одягнена я була чомусь у свою шкільну форму – білу футболку і чорну спідницю. Для повного образу ще не вистачало улюбленого жакетика.

Раптом в очі кинулося щось незвичне – на моїй руці, трохи нижче ліктя проступила рана. Я здригнулася й глянула собі на руку – кров цівочкою стікала донизу… Рана сильно запекла.

Тоді з’явився біль ще біля коліна, я глянула туди – там також була свіжа рана, що налилася кров’ю. Щойно ж там нічого не було! Тоді з’явилася рана біля плеча, на зовнішній частині долоні… Що ж це таке? Звідки вони беруться?

Я не могла нічого вдіяти. Поранення сильно боліли, стікали кров’ю… Червоні плями проступили на білій футболці. У дзеркалі відображалася моя закривавлена постать. Що робити? Я лиш розпачливо опустилася на коліна, а тоді…

Прокинулася.

Серце шалено гупало, а я вся була вкрита потом. Одразу ж підскочила з ліжка й підбігла до дзеркала. На мить мені здалося, ніби я побачила у відображенні криваві рани, але там була лиш перелякана Аня. Звичайна, у піжамі.

– От, ще присниться таке… – я зітхнула й повернулася до ліжка.

***

Ранок у школі почався з гнівного обличчя Софі.

– Ти чого мені вчора не відписала?! – одразу ж накинулася вона на мене.

– Пробач, – я невинно усміхнулася. – Телефон розрядився, а я зарядку ніяк не могла знайти. Може, мама випадково ще й мою взяла, коли у відрядження збиралася…

– Зрозуміло, – Софі лиш сумно зітхнула. – Мені довелося просити домашку в Ростика…

– Велика проблема, – саркастично всміхнулася я.

– Взагалі-то, так! Він не хотів давати мені завдання, схоже, йому плювати на те, що я отримаю двійку…

– Було б тобі уроком, – пролунав голос хлопця, що з’явився за спиною в сестри. – Образливо, коли люба сестричка ось так розповідає про мене…

– Ой-ой, – Софі закотила очі.

– А ти могла б і записати домашнє, – пирхнув Ростик. – Куди ти так поспішала? З подружками своїми кудись? Аня чогось має встигати все записувати, а потім ще й тобі скидати…

– Вона якось навчилася швидко писати, – Софі надула губки й глянула на мене ангельськими очками. – Але ж тобі не складно мені скинути домашнє?