5

Сьогодні я була вкрай поглиблена в роздуми.

– Аню, – вкотре мене чіпала Софі. – Чуєш мене? З тобою не все гаразд.

– Ні, все окей, – відмовила я й усміхнулася їй у вічі. – Ти щось хотіла?

– Загалом, так… – подруга нервово відвела погляд. – Сьогодні я не зможу з тобою пройтися. Мені в інший бік…

– Не біда, – я стиснула плечима.

– Не засмучуєшся, що я знову так..? Пробач, просто так вийшло.

– Ні, нічого страшного, – знову всміхнулася я.

Я навіть була трішки рада. Зможу на самоті розібратися зі своїми думками. Тож, після уроків Софі мене чекати не стала й побігла у своїх справах. Я ж потихеньку зібралася й сама вийшла надвір. Ніхто мене не підганяв, тож я могла спокійно зібратися…

На вулиці страшно гриміло. Хоч зранку було сонце, але тепер набігли хмари… Схоже, зараз буде злива. Тоді треба скоріше йти додому…

І як тільки я про це подумала, вперіщив дощ. Супер! Саме те, що треба! Я парасолі сьогодні не брала, тож можна сказати, я щасливчик. Доведеться насолодитися дощиком.

А дощик був не легеньким – великі важкі краплі за хвилину вже вкрили весь асфальт. Я так за мить змокну до нитки… Я так і стояла на ґанку ліцею, не наважуючись ступити вперед.

– Без парасолі? – пролунав голос прямо за моєю спиною так несподівано, що я аж відсахнулася.

Ростик стояв прямо позаду мене й тримав у руках парасольку.

– Ти не з Софі? – було першим, що спитала я.

– Ні… чесно, я думав, що вона з тобою пішла, мене не чекаючи, – хлопець лише усміхнувся.

– Мені вона сказала, що кудись спішить… Я думала, вона з тобою кудись іде. А ти не знаєш, куди вона так поспішала?

– Софі згадувала, ніби хоче кудись з подругами йти… от я й подумав, що ти також.

– Он як.

Того, що сказав Ростик мені було достатньо. Вона знову пішла з однокласницями без мене. І навіть нічого не сказала… Точно так, як і в той раз. Але… чому? Я так і не розумію її. Чи це я її чимось образила? Чи все ж, справа не в мені, а в ній?..

– Ходімо, я проведу тебе, – мовив Ростик, відірвавши мене від думок. – Все одно нам в одну сторону.

Я кивнула. Добре, що в нього була парасолька. А то змокла б…

Ми вдвох ішли під однією парасолею, про щось розмовляючи. Я навіть не пам’ятала, про що була розмова, головне, що вона змогла відволікти мене від думок… На зупинці трамвая Ростик віддав мені парасолю.

– Я далі їхатиму трамваєм, тож вона мені ні до чого, – мовив він. – А тобі ще пішки йти. Потім якось віддаси…

Я не встигла заперечити, бо він вже заскочив у транспорт. Лиш рота відкрила і зависла…

– Дякую, – мовила я, та навряд чи тоді він мене чув.

***

На щастя, трамвайна зупинка була майже під домом, тож я дістався квартири більш-менш сухим. Я зовсім не жалкував, що віддав парасольку Ані – вона їй більше знадобиться.

Софійка повернулася десь за годину. У дуже гарному настрої.

– Ну, як, добре розважилася з подругами? – скептично запитав я її.

Вона проігнорувала моє питання й вляглася на своє ліжко, діставши телефон і починаючи швидко набирати повідомлення.

– Не наговорилася так? – вигнув я брову.

– Я Ані пишу, – відмовила вона. – Її з нами не було сьогодні.

– Я в курсі. Знову домашку питаєш?

– Не тільки, – Софія закотила очі. – Яка взагалі тобі різниця, про що я спілкуюся зі своїми подругами?

– Вона, до речі, засмутилася. Через те, що ви не взяли її з собою.

Софія пронизала мене поглядом. Я навіть не зрозумів, здивований то був погляд чи більше злісний…

Я одразу сів робити домашнє завдання, щоб на потім не лишалося. Софія навпаки ж – зараз відпочивала, а тоді до ночі сиділа за столом. І зазвичай не дороблювала. Та це її проблеми.

– Чого досі за уроки не сіла? – поцікавився я, глянувши на годинник. – Уже майже восьма…

– Мені Аня домашку не скинула, – простогнала Софія, відірвавшись від Інстаграму.

– А ти, як завжди, не записала?

– Не скажеш, що задавали з алгебри?

– Ні.

– Ну, Ростику-у… – ось, починаються ці вмовляння.

Після півгодинного штурму, Софі все ж вивідала в мене домашку і сіла за уроки десь о восьмій годині, коли я вже все завершив. Ну, майже. Залишилося лиш літературу перечитати, тож я прийнявся за цю справу.

– Ростику-у, – протягнула Соня, відкинувшись на спинку стільчика.

– Що тобі? – я намагався не відволікатися від читання.

– Знаєш, тут така справа… – по тону можна було зрозуміти, що це затягнеться надовго. Що ж, доведеться все таки відірватися від книги.

– Кажи швидше.