4

До свята вчителя вирішили зробити концерт. А кожен клас мав підготувати якийсь номер. Усі дівчата нашого класу зібралися на «раду» й стали вирішувати, що ж краще буде показати. І як завжди, зупинилися на танцювальній постановці. Тепер усі охочі мали залишитися після уроку на репетицію.

– Залишишся? – запитала в мене Софі.

– Ага, – я кивнула, розуміючи, що подруга також хоче брати в цьому участь.

Вона любила брати участь у подібних заходах. І я завжди йшла з нею за компанію. До того ж, я не проти виступити разом з іншими дівчатами класу.

Коли уроки закінчилися, ми зібралися на подвір’ї школи. Погода була гарною – якраз для репетиції номеру. Хоча спочатку треба було обрати музику, придумати рухи та й саму постановку номеру. Цим ми сьогодні й хотіли зайнятися.

– Я вже підібрала музику, – мовила Ліза Мотрюк, найактивніша блондинка в класі, яка вже була старостою кілька років підряд.

Вона увімкнула пісню на телефоні, усі схвально загуділи. Що ж, одна проблема вирішена. Тепер треба зробити саму постановку…

І тут почалося. Дівчата наперебій перекрикували одна одну, бажаючи внести свою долю. Кожна підправляла одна одну, вигукували нові й нові поради, бажаючи покращити постановку. Вже за пів години в мене вже гуділа голова від цього гаму, а ми так і не вирішили, як ми стоятимемо на початку танцю.

Так швидко минули дві години. Ми поставили перші секунди танцю й вирішили продовжити потім. Я була дуже втомленою, а голова просто розривалася на шматки… витримаю я це до кінця?

– Давайте наступний раз зберемося в суботу, – голосно запропонувала Сашка.

– Згода! – швидко погодилася Ліза. – На десяту.

– А я не зможу в суботу зранку… – тут вже мовила я своє слово. – Чому ми не можемо завтра після уроків, як ось сьогодні?

– Знущаєшся? – вигукнула Сашка. – Завтра вісім уроків, а потім ще й домашку робити… Ні, краще вже в суботу.

– Тоді давайте після обіду, – мовила я.

– Ні, після обіду я не зможу, – заговорила Катя Струкова. – У мене англійська.

– Я теж не зможу після обіду, – швидко додала Сашка й глянула на мене. – Тож, якщо захочеш, то прийдеш.

– Зможу після дванадцяти.

– Ха! До того часу ми вже завершимо! Відпрошуйся там зі свого малювання, чи куди ти там ходиш… якщо хочеш брати участь у цій постановці.

Я набурмосилася, а Сашка зміряла мене зверхнім поглядом.

– Я не можу… – повторила я, але дівчина мене перебила:

– Ну, так не приходь! Ніхто тебе не змушує! Можеш не брати участі, це ж усе добровільно.

– Але я хочу брати участь! – я вже починала злитися. – Можна, я якось потім приєднаюся до вас, чи що…

– Так, Аню, не мороч нам голови, – тут вже в діалог увійшла Ліза. – Як не можеш – то не бери участі. Якось іншим разом спробуєш…

– І коли буде інший раз?! – вигукнула я. – Та ну вас!

Я швидко вхопила свій рюкзак й покинула компанію. Нехай самі розбираються зі своєю постановкою! Не хочуть, щоб я брала участь – то й так і буде!

Минаючи дівчат, я спіймала на собі довгий погляд Софі. Оце подруга… навіть ні слова не сказала, щоб якось мене підтримати. Дякую тобі дуже. Настрій зіпсований на весь залишок дня…

Коли я покидала школу, до мене долинув гамірний сміх дівчат. На душі стало ще гірше. Сміються… і Софі також з ними. А залишилася – сміялася б зараз з ними. Чи варто було мені бути такою впертою? Може, треба було пожертвувати одним заняттям малювання й залишитися на це чортове тренування? До того ж, Тоні одній сумно не буде… у неї нова знайома.

Та ні, я не хочу з ними залишатися. Здалося воно мені!

Я була сердита й засмучена. Розчарована… Коли мені було ще так жахливо на душі? І чому так?..

Краще відкинути ці негативні думки. У дома чекає мама… Ще випадково своїм поганим настроєм її засмучу. До того ж, мама скоро поїде у відрядження, тож треба насолоджуватися тим, що я її ще можу бачити кожного вечора…

Зайшовши у квартиру, я натягнула на себе посмішку.

– Привіт, я вдома, – бадьорим голосом вигукнула я.

– Привіт, сонечко, – мама вибігла з кухні й чмокнула мене в щічку. – Як справи у школі? Бачу, сьогодні ти трохи пізніше…

– Так, затрималася трохи з дівчатами. Усе добре, не хвилюйся.

– Тоді гаразд. Перевдягайся, мий руки й іди вечеряти. Я приготувала твої улюблені биточки.

Я щиро зраділа. Таку смакоту могла готувати лише мама… Коли я сама намагалася їх робити, у мене не так виходило.

Шкода, що вона скоро поїде… і як мені пережити ті дні, коли її не буде поряд?

– Як завжди, – мовила я сама собі. – Переживу, як і раніше. Спокійно, на самоті… сама для себе.

Глянувши у дзеркало знову усміхнулася. Поганий настрій – це не добре, особливо, через такі дрібниці.

***

Я уважно спостерігала за ними – за кожною усмішкою, кожним рухом, кожним словом… і з кожним моментом вони все більше і більше мене дратували.