3

Побачивши мене, вона накинулася з шаленим виском і ледь не задушила в обіймах.

– Тоню… – прохрипіла я, намагаючись вдихнути хоч краплю повітря. – Послаб хватку, а то ще задушиш.

Дівчина не відпустила мене, але вже не так міцно стиснула, давши мені змогу вільно дихати. Я теж обійняла її у відповідь.

– Я так давно тебе не бачила! – щебетала подруга. – Так скучила, ти просто не уявляєш!

– Чого ж це не уявляю? – здивувалася я. – Уявляю, навіть дуже чітко. Я ж сама скучила за тобою неймовірно…

Ми зайшли в аудиторію й сіли за сусідні столи. Тоня не переставала мені щось розповідати, така ж у неї була натура – безперестанку говорити. Я намагалася вловити її надшвидку говірку й хоча б зрозуміти, про що вона веде мову. Іноді, це було марним.

– Все-все, заспокойся, – засміялася я. – Давай тепер трохи повільніше.

Але Тоня продовжувала захоплено розповідати про свої літні пригоди. І говорила б ще не знати, скільки, доки її не зупинила вчителька, сказавши, що вона заважає іншим працювати.

Я розпочала нову роботу – на великому полотні акриловими фарбами. Починати треба було з фону, тож я взяла найбільший пензлик, що в мене був і прийнялася за роботу. Я обрала світло-бірюзовий колір, і почала змішувати фарби на палітрі, утворюючи різні відтінки. Мені завжди подобалося це робити. А тоді наносила фарбу на полотно, роблячи перехід від темнішого до світлішого. Подекуди додавала трохи блакитних, зелених і жовтих мазків, щоб фон був більш живим і насиченим.

У класі запанувала тиша – усі працювали. Хтось ще обирав зразок для малюнку, тихо шелестів папір. Було чути приємне шкряботіння олівця на папері, м’який шурхіт пензликів…

Раптово цю ідилію перервав стукіт у двері – у клас увірвалася незнайома мені дівчина приблизно нашого з Тонею віку. У неї було коротке пофарбоване в сріблясто-білий колір волосся, що яскраво виділяло її посеред інших.

– Вибачте за запізнення, – мовила дівчина, підходячи до вчительки. – Я новенька, Ірина Романюк.

– Приємно познайомитися, – привітно кивнула вчителька. – Можеш сідати, де є вільне місце. Наприклад, он там, біля дівчаток.

Вона вказала на нас з Тонею, тож Ірина і вирішила біля нас присісти. Вона поклала свої речі на вільне місце біля Тоні й привітно усміхнулася.

– Привіт, – мовила моя подруга. – Що малюватимеш?

– Я малюю графіку, – мовила Іра. – Займалася раніше в іншій школі, але вирішила перейти сюди, бо там вимагали відвідувати кожне заняття… і кожного дня, – вона скривилася. – А тут більш вільний графік.

– Зрозуміло, – мовила Тоня. – Я ось, намагаюся щось створити аквареллю…

– У тебе гарно виходить. Я взагалі не можу фарбами нормально малювати. Лиш графіка, олівці, маркери й пастель…

Дівчата завели шепотом розмову. Тоні аби поговорити… Звісно, вчителька дозволяла розмовляти пошепки, але я не любила. Це відволікало від роботи. Коли я малювала, то ніби поринала в інший паралельний всесвіт свого малюнку, відривалася від зовнішнього світу…

А от Ірі з Тонею, схоже, було байдуже. Вони могли одночасно і говорити, і малювати… Я намагалася не звертати уваги на цих двох язикатих хвесьок, зосередившись на своїй картині.

За годину уроку я завершила основний фон, почала наносити легенько олівцем контури свого малюнку. Коли я лиш починала, я ще точно не знала, що малюватиму, але тепер вирішила – я зображу на полотні велике вечірнє місто з безліччю яскравих ліхтарів… До того ж, бірюзовий колір неба з безліччю відтінків додавав сюди якоїсь магічної аури. У моїй уяві виглядало це шикарно, а от що вийде – не знаю.

Урок швидко закінчився і нас відправили додому. Була чудова погода – світило ясне сонечко, а небо було чисте-чисте… Іра з Тонею, здається, говорили весь час, без перерви. Досі. Я зміряла їх здивованим поглядом. Разом ми вийшли надвір…

– Тобі в яку сторону? – запитала Тоня, опинившись за дверима закладу.

Ми з Тонею часто ходили разом після занять, я проводила її на зупинку, а тоді йшла пішки додому.

– На зупинку, – Іра вказала рукою. – А тобі?

– Туди ж, – Тоня усміхнулася. – Аню, ти ж не проти, якщо вона піде з нами?

Я стиснула плечима й усміхнулася.

– Разом, мабуть, веселіше, – мовила я.

Та веселіше було, видимо, лиш Тоні з Ірою. Дівчата зовсім не звертали на мене уваги… Хоча, я ніби того й не хотіла. Вони вже встигли добре поладнати. Дівчата захопливо розмовляли, а я не знала, варто мені втручатися в розмову чи ні. Чи буде це доречно? Мовчки йдучи поряд з ними я відчувала себе трохи зайвою… Це наводило негативні думки.

Ми дійшли до перехрестя. Щоб дістатися до мого будинку, треба повернути направо, а до зупинки треба було трохи пройтися вперед. Я зазвичай проводила Тоню й стояла з нею, чекаючи маршрутку. Ми дуже любили розмовляти, а якщо ще й така чудова погода була, то Тоня навмисне пропускала маршрутку, щоб завершити розмову.

Я зупинилася на перехресті. Мені здалося, що дівчата навіть не помітили цього, тож я вирішила сказати щось:

– Я цей… – пробурмотіла я, а Тоня зупинилася. – Мені додому швидко треба. Тому сьогодні так. Бувай.