Невдала перевізка

Один рік тому

Одеса

Археологічний музей

О 6-й ранку залізні ворота відчинилися.

З гаражу виїхав чорний немаленький  мікроавтобус, за яким одразу з подвір'я виїхав сірий джип. 

У бусі було троє.

За баранкою водій Либа. Водій від бога. Літає дорогами як пташка, легко і невагомо. До того ж він закінчив курси екстремального водіння, що вже не раз ставало у пригоді.

Коли треба було швидко наздогнати злочинців і при цьому максимально не виділятися з основного потоку машин. 

Наприклад…

Одного разу на автобусі з в'єтнамськими туристами було встановлено класичну терористичну бомбу. У разі зупинки чи зниження швидкості на дві відмітки спідометра вона мала зірватися. 

Тоді на ходу Либа переліз на водійське сидіння, а сам водій - на пасажирське. Доки Либа маневрував та слідкував за авто, хлопці знешкодили зривний пристрій. От і зараз його навички могли стати в пригоді. 

Так от від водія салон відділяє стінка з віконцем. 

В самому бусі з обох боків від об'єкту сиділи Гор Отаманченко та Нік Сотник на спеціальних підвісних лавах.

Посередині в боксі з броньований склом, щільно закритому, в ніші лежала книга, завернута в пеперовий пакунок, бо знаходилася в плачевному стані, через що її везли на реставрацію. Подекуди випали з золотого оздоблення дорогоцінні камені, пошкодилася палітурка з телячої шкіри. От і завернули в пакунок, щоб тектонічні рухи не вплинули на цілісність об'єкту.

А прозорість була потрібна для того, щоб об'єкт був перед очима повсякчас.

Водій, Гор та Нік були одягнуті по формі, яка залишилась у них ще з часу служби. З зброї у Гора був ПМ та автомат-кулемет. У Ніка був лише пістолет Макарова 9-го калібру.

Сама машина була броньована. Як казав Либа: Танк.

Найслабшими місцями авто завжди вважалося хіба що скло і то, при умові, що у злочинців є гранатомет, що, звісно, рідкість. Все ж не іграшка. Дістати складно. Саму ж обшивку авто навіть автоматною чергою не проб'єш. 

Зсередини вони закрились спеціальними ригелями і замками. Навіть якщо захочеш, то не знайдеш слабкого місця.

З самого ранку хлопці вп'ятером усе перевірили.

- Прийом, - вийшов в ефір Нік. - Всі чують.

- Кеп. Все як треба, - відповів Сашко за кермом.

- Як замовляв, - Гор, що сидів навпроти, підморгнув другові.

- Апаратура в нормі. Бачу вас, - почувся голос Кортежа крізь невеличкі шуми.

- Траса безпечна, - відгукнувся Остап.

- Тоді погнали, - усміхнувся Нік.

- Поняв, - відповів Сашко Либа.

Він запхнув ключа, вижав зчеплення, включив передачу і нажав педаль газу. 

Авто здійнялося з місця і плавно виїхало з двору.

Одразу за ним вистроївся сірий джип, в якому знаходилася охорона від самого музею. Все ж має бути хтось на підхваті.

За правилами, що саме везуть команда перевізника, охорона не в курсі. Не дозволено.

Їхати близько 10 годин загалом. Зупинятися вони могли лише на заправках.

Не більше, аніж на десять хвилин. Звісно, щоб справити нужду по черзі та заправити авто самотужки.

Три години в дорозі

Джип охорони увесь час тримався на відстані двох-трьох машин від спецсупровіду, аби не привертати уваги.

Іноді хлопці коротко перемовлялися, аби не знудитись. Проте розслаблятися не можна було.

Ще у першу зустріч директор музею натякнув, що об'єкт - лакомий шматочок. І вже знайшовся голодний до нього. 

До того ж після рейда Кортежа на Darknet, виявилось, що за книгу вже призначили ціну. Не за неї одну, проте вона також в списку. Причому в списку Преміум, тобто в пріоритеті для нальотчиків.

- Гей! Кортеж, ти там не заснув і нас не загубив, - зв'язався з Сергієм по навушнику Нік.

- Gps - точний, як швейцарський годинник, - усміхнувся Кортеж. - Класти в штани рано.

- От гівнюк, - тихо вилаявся Нік. - Досить зуби скалити і не клади ноги на стола. Нечемно.

Сергій поперхнувся кофе, яке пив і скинув зі стола ноги.

- І як він усе бачить, - буркнув під носа.

Нік усміхнувся про себе і промовив: 

- І на майбутнє, впевнись, що вийшов з ефіру, аби… Не було таких ситуацій.

Сергій закотив очі.

- Остап, прийом. Агов, Дикий, - покликав через хвилину Сотник.

- Слухаю, кеп, - відізвався сипло Дяченко.

- Що там з ситуацією на нашому маршруті.

- Зальотів нема. Зі своїми я зв'язався. Ну, з патрулем, який в разі чого… - закашлявся прокуреним голосом.

- Зрозумів, - відповів Сотник.

Траса була відносно чистою, коли з'явилися два автомобілі. Сотник вже було подумав, що вони доїдуть без пригод, проте не тут-то було.