Дикий

Наше життя - це велика Шарада. 

Хтось достатньо розумний, щоб розгадати більшість загадок.

Хтось достатньо розумний, щоб оминути усі її лабіринти.

А хтось настільки розумний, щоб встановити свої правила. І тоді розгадки будуть такими, якими він їх бачить сам.

Лін усю ніч провела ламаючи голову, що це за код, яким поділився з нею Нік. Все виявилося досить прагматично. Сотник передав їй номер телефону, зашифрований в шараду. А Чорногорова знайшла людину і її місцезнаходження.

Бар "Німфа" знаходився в майже центрі міста. 

Там, де старовинні трьохетажні будівлі. Де тонка старовинна вулиця, вистелена асфальтом замість бруківки, по якій колись їздили конями. Де узбіччями висаджені акації.

Навпроти бару двокорпусовий старовинний медичний університет, створений близько 7 року XX століття. Огорожений кованим забором.

Пройшовши крізь арку в будинку, Лін потрапила в старовинний дворик, де з усіх сторін стіни будинків замикалися в свій маленький Всесвіт. Звернула на право і спустилась по сходах до підвалу. Подзвонила в дзвінок збоку і кованні двері відчинилися.

Вийшов громила в футболці і джинсах з навушником. 

- Сьогодні клуб не працює. Переоблік. - бархатним голосом ввічливо промовив. - На нашому сайті ви можете знайти усю необхідну інформацію. До того ж часи роботи з 6 вечора до 4 ранку.

Лін відповіла ввічливою посмішкою.

- Дякую. Проте мене не цікавить клуб. Мені потрібен Остап.

Громило на мить застиг. А потім напів обернувся зв'язуючись з кимось по навушнику. 

- Дикий, тут до тебе. - вочевидь йому щось наказали, бо він поступився місцем у дверей. - Вас просять до кабінету. 

Він зачинив за нею двері на ключ.

Всередині було затишно. Доволі великий зал у стилі лофт у блакитно-сірих тонах. З столиками і диванами обабіч стіни зправа. Із танцполом та музичними інструментами для живої музики. Вони пройшли мимо барної стійки, де бармен натирав її воском. Адміністратор перебирала алкоголь і щось записувала. Офіціантка витирала столики.

Лін побачила сходи, що вели ще глибше. Можна було подумати, що в кладову, якби не підлога вистелена синьою новою ковровою доріжкою. 

Громило повів її униз. Там були підземні коридори. Лін знала, що зазвичай там знаходяться кімнати для гостей, які хочуть усамітнитися…

Вже опів на шосту, а охорони тут не було, офіціантка лише одна, переоблік …значить клуб сьогодні точно не відкриють.

Громило звернув направо і повів її в кінець коридору, де знаходився кабінет Остапа Дяченко. За прізвиськом - Дикий. Постукав і впустив в середину.

Ім'я Остапа було відомо небагатьом. І мало хто приходив, аби побачити його. Усі питання з клубом вирішував по телефону чи передоручав помічникові. Мало хто знав його, як власника клуба. 

Частіше він халтурив разом з другом та його командою, більш екстремальними речами. Після того як Нік пішов зі служби, то одразу після нього подали у відставку усі члени спеціального загону «Хаджибей».

І приєдналися до халтурки. 

Їм не вперше ділити усе разом. До того ж командира зняли не просто так. Наказ згори. Тож їх відставка спочатку була, як протест. А потім вони втягнулись в роботу цікавішу… Де вони самі собі господарі, а халтурки, як в шпигунських фільмах.

Перевізки різного роду цінностей, що коштували захмарно чи навіть були безцінні. І не в одній країні…

Лін огледілась. 

- Нічогенький такий кабінет…

Остап звів очі до неї, кинувши скептичний погляд.

- Я Вас слухаю… Хто Ви? Якщо репортерша, то змушений попередити, що наркотиків в моєму закладі немає. Тож перестаньте публікувати фейкові новини. - холодно карбував кожне слово. 

- Як цікаво ви живете… - протягнула Лін по хазяйськи шествуючи в центр кімнати. -  Проте я не за цим тут. Я всього-навсього адвокат пана Сотника. Прийшла за його дорученням дізнатися подробиці справи з перших вуст. А не на папері.

- Як ви мене знайшли?

- Грала в шаради, - вона підійшла і всілася в крісло навпроти.

- Шо? - майже непомітно смикнулась брова на кам'яному обличчі.

- Микита Сотник дав мені підказку. Адреса. Телефон. Проте не знаю навіщо було так ускладнювати…

- Треба. Якщо він так вирішив. - зітхнув Дяченко і знявши окуляри помасажував втомлені очі. - І що там було?

Лін від задухи в приміщенні смикнула кофточкою, аби трохи нагнати на тіло повітря.

- Може вийдемо? Я тут задихнуся скоро і буде у Вас мумія, бо при такій задусі органіка не розкладається. Ви хоч би провітрювали…

Дикий закашлявся і нервово сіпнув головою.

- Добре, - через хвильку додав. - І де таких навіжених беруть…

- Там уже нема, - дотепно вишкірилася Лін і почапала за Остапом.

Вони вийшли через чорний хід на парковку. А Лін почала оповідь.