В'язниця

Ви дивитесь на мене, як на звіра… 

Але, уявивши лише на секунду, що ми помінялись місцями… Глянувши зі сторони… 

Оу, то звір не я, а ви?

Серце билося об ребра. Аліна стояла біля сходів, які вели до входу на територію в'язниці. Чоловічої колонії № 5. 

За правилами, взагалі-то в'язниці мають знаходитися за межею міста. 

Проте велич міста дуже швидко розростається. І ось уже і не зчуєшся як на знайомому колись пустирі виросте новий мікрорайон. А в'язниця уже стоїть навпроти університету. І це давно вже не окраїна… 

Доволі рідко, але тікають злочинці. 

А навколо повний комплект. Поруч школа, університет і декілька тролейбусних зупинок, де ходить транспорт мало не кожної хвилини. 

Нонсенс… 

Стіни колонії № 5 були височезні. Зверху натягнута колюча проволока під напругою. Дахи пошарпаних побудов на території неприємно "радували" погляд. Подекуди вони були побиті ржавчиною. Страшно уявити, що собою являла територія цього закладу. 

А навколо снували люди і їздив транспорт. Дзвенів шкільний дзвоник, впускаючи юрбу дітей. Сміялись та дуркували студенти і робили розумний вигляд професори. А через дорогу знаходилася чудова кондитерська з просто чарівними солодощами. 

Лін пообіцяла собі, що коли вийде з того похмурого місця, то обов'язково побавить себе смаколиками. 

Лін піднялася по сходах, увійшла…

Чергового про неї уже попередили, тому довелося лише посвітити корочкою. Зсередини все не було так погано, як вона малювала у своїй уяві.

Так, побудова ще радянських часів. 

Так, все було хиленько і потребувало капітального ремонту. 

Проте, по-перше, Лін вважала, що колонія і має виглядати похмуро. Все-таки це не РАЦС. 

А, по-друге, їй взагаліто було начхати на те, що її оточувало. Вона просто хотіла швидше відстрілятися і зрештою впасти на домашній диван. 

Адвокат Чорногорова… 

Швецов попіклувався, щоб вона швидше отримала посвідчення. І тепер на розвороті красувалась новенька ламінована фотографія адвоката Аліни Вікторівни Чорногорової. 

А що… Звучить… 

- І знав же, падлюка, що спробую знайти лазівки, аби відмовитись, - з хмурою посмішкою сказала сама собі. - І все продумав… І корочку, і дозвіл на адвокатську практику, і дзвонить, як додому…. - вона навіть не помітила, як за конвоїром дійшла в кімнату допитів, де він залишив її. Вона все розхажувала перед решітчатим вікном у роздумах. - Довбаний Швецов навіть з начальником колонії домовився на зустріч з ув'язненим, який аж з штанів вискакує, щоб довести свою невинуватість… 

- Ну, мої штани поки на мені. - пролунало з боку дверей. Конвоїр пристегнув в'язня наручниками і рявкнувши "У вас година" , вийшов. 

Тільки тоді Лін повернулась до свого клієнта обличчям. 

«Боже, "мій клієнт" звучить як фраза путани, що вибрала жертву, - дівчина стріпнула головою, аби прогнати недбалу асоціацію, з зачіски злетіла заколка і каштан волосся розсипався по плечах, - про що я думаю… » - вона зняла з руки резинку і зав'язала на скору руку хвіст. Заколка так і лишилась на підлозі. Піднімати її не хотілось. 

- Хотіла показати стрипуху і передумала? - "клієнт" сяйнув білозубою посмішкою, яка більше нагадувала вовчий оскал. 

- Добридень, пане Сотник. 

- Доброго дня, крале. 

- Я Ваш правозахисник відсьогодні. Мене звуть Аліна Вікторівна Чорногорова. Микита Дмитрович, не буду ходити довкола. - Лін розгорнула блокнот з вставленою туди ручкою - Так що, давайте… віщайте…

Микита…Хоча на вигляд скоріше Нік… криво усміхнувся. І почав свою промову, що була далека від того, що просила Лін.

Він понтово розсівся на стільці.

- Наш прокурор гаразд тільки наїжджати. - він нахилився ближче. - Зовсім берегів не бачить. Та тіки я знаю, що він *гоне порожняк. А я так… *амбал для відмазки. Не просто так мене стільки разів пресували, аби *двинув куму. І на *хаті мені туго пришлось би, якби я не *знав Тору на зубок. Та відпустили не надовго, - він подався ще трохи вперед, наскільки це було можливо, будучи прикованим наручниками. - Чую пресануть мене скоро не по дитячому. І так натякають, що *рамси попутав. Розрулити це питання треба. Уже. Годинник тікає.

Лін проігнорувала кожну букву, яка тільки-но вилітала з уст Ніка. Вона лише посміхнулась, коли він закінчив.

- Не кривляйтесь. - продовжила вона - Ви видали себе. Це все одно, що герцогиню одягти бомжихою. Її видасть осанка і хода, якої її навчали з дитинства, - Лін була задоволена своїм відкриттям. Її клієнт не печерна людина, а в цій справі це вже напіввиграш. - Тож можете більше не прикидатися. 

- І де я проколовся? - з-під лоба глянув Нік. 

- Ще на привітанні. - ліниво озвалася Лін. 

Вона добродушно усміхнулась. Посмішка осяяла обличчя. Йому здалося, що від цієї розслабленої привітності стало світліше навіть серед цієї тюремної сирості.

- Це якийсь таємний код освічених людей? - запитав в'язень, силячись викликати усміх серйозної юної леді.