8

Перші пів години вдома шеф просто лаявся. Тихо, але дуже виразно.

І подумки Оля погоджувалася з його матерними пассажами.

Ну дійсно! Все потекло! От просто все! І курка, і м’ясо, і риба… І морозиво, яке вони за якимось бісом купили саме сьогодні! Причому це морозиво потекло конкретно на рибу… Фу.

Але готувати щось все одно треба. От цю рибу ми зараз і… Тільки треба відмити. Бо солодка телапія – це щось дивне.

*****

Мда… Результат був такий собі. Але з’їли. Шеф після обіду – чи це вже вечеря? Блін, майже п’ять! – просто пішов до себе. Оля теж забилася у кімнату. Її ще досі трохи трусило. Чим би таким зайнятися?...

О, новий серіал! Ну-ко, ну-ко, подивимось, що там браття-китайці цього разу намудрували!

Ух ти… Що, летючи герої прямо з першого кадру? Цікаво…

*****

Дивилася вона у навушниках, як майже завжди, тому тиху музику з сусідньої кімнати почула не відразу.

Зупинила серію, зняла навушники, прислухалась… Точно, шеф грає.

Тільки… Що це таке? Щось знайоме… Блін, це ж Висоцький! Оппа… Наче шеф російське принципово не слухає, не співає й не грає?..

 *****

Шеф сидів на підлозі, спершись спиною об стіну. Гітара на колінах, ноги, як завжди, босі, сорочка розстібнута, рукави закочені… Поруч пляшка з чимось явно алкогольним і важка товстостінна склянка.

Мда…

Все-таки заціпило його сьогодні сильно.

Вона постукала по косяку відчиненої двері.

– Шеф?...

– А, Оленько… Заходь.

– Тарас Ігорович, з вами все добре?

– Ну, так… Посидиш зі мною? 

Шеф кивнув на ліжко. Ольга обережно присіла на підлогу, сперлася спиною об матрац.

– Якщо ви не проти…

– Ну, ти ж хотіла послухати. Щоправда, фламенко сьогодні не обіцяю. Настрій не той… Вип’єш?

– А це що?

– Вишневий лікер. Солодкий, не міцний. Скільки тут?... А, 22 градуси.

– Давайте, тільки трохи. Щоб ви самі не пили.

Тарас відклав гітару, налив на палець в стакан і подав Ользі. Та взяла, піднесла до носу. Дійсно, вишня… Пахне непогано.

– Ну що, Мишко… Давай вип’ємо? 

Він відсалютував пляшкою й глотнув з горлянки. Ольга теж пригубила. Підвела очі на шефа. От цікаво, а чому…

– Що, теж будеш питати, чому я таке п’ю?

– А що, багато хто питає?

– Та майже всі.

– То чому?

– Подобається.

– Вичерпна відповідь…

– Яка є. Як тобі?

– Солодко… Аж трохи занадто, як на мене. Але смачно.

– Ще?

– Та ну, мені це надовго. Тарасе Ігоровичу…

– Просто Тарас.

– Ммм… ви ж говорили, що вам пити небажано?

– Небажано. Але інколи необхідно.

– Це… Через сьогоднішнє?

– Егеж.

– Бо нагадало війну?

– Бо нагадало про те, що одна сволота зі зброєю може забрати стільки життів… Нахрін. Давай не будемо про це.

– Як скажете. А що ви грали? Мені здалося, щось знайоме. Висоцький, чи що? Тільки… ви ж до російської…

– В цілому так. І до самого Висоцького теж. Але є дещо і у нього…

Тарас знов взяв гітару, посидів трохи мовчки, потім різко вдарив по струнах.

….По выжженой равнине, за метром метр,

Идут по Украине солдаты группы “Центр”!..

Ольга слухала мовчки. Цю пісню вона знала… Тато колись слухав. Тільки як давно це було… Тому й не впізнала відразу.

Чому ж шеф?... Хоча зрозуміло…

Він замовк, ще деякий час перебирав струни. Різко, жорстко… Потім хлібнув ще й заграв інше.

Це вона теж знала. “Українське сонце зійшло”...

Та що ж його на таке тягне?! І так погано вже, навіщо нагнітати?

Ну хоч не співає зараз… І добре. Бо цю пісню Ольга ніколи не могла слухати без сліз.

– Може, щось інше?

– Вибач, Мишко. Мені зараз на думку інше не йде. Хочеш, сама що-небудь заспівай.

– А що?

– Ну… Може з старих народних якихось?

Ольга замислилася. Все, що пригадувалось отак відразу, було не те. Якось все про кохання… ні до чого зараз. Хіба що…

– Засвистали козаченьки в похід з полуночі,

Виплакала Марусенька свої ясні очі…

На другому куплеті Тарас підхопив на гітарі. Тихо, щоб не збивати.

Коли вона закінчила, шеф попросив:

– Співай ще. У тебе… гарно виходить.

Ще?... Ну, добре… Тільки б не накручував себе так більше.

– Реве та й стогне Дніпр широкий, 

Свіріпий вітер завива…

Додолу верби гне високії,

Горами хвилю підійма…

Цього разу він навіть не грав, тільки мовчки дивився кудись у підлогу. Потім підняв голову. 

– А цю знаєш?.. Моя мама любила…

– Ой, у вишневому садку, там соловейко щебетав…

Ольга підхопила:

– Додому я просилася, а він мене все не пускав…

Тарас дограв останні  акорди, сів зручніше, знов зробив ковток з пляшки. Потім підвів голову.

У кімнаті було майже темно. Тільки з вулиці через вікно падали відблиски теплого світла та в кухні світилися смужки підсвітки. Ольга бачила тільки його силует. Широкі плечі, гітара в руках, схрещені ноги… Сидить, мовчить…

– Мишко…

– Тарасе Ігоровичу?

– Йди до себе.

– Що?..

– Іди. І… не виходь, добре?

Вона обережно поставила склянку, підвелася на трохи затерплих ногах і тихо вийшла.

*****

Заснути не виходило. Ніяк…

Варто було закрити очі, вона знов і знов чула постріли, крики людей, бачила, як вони бігуть, збиваючи один одного… І Тарас іде з піднятими руками до цього придурка з автоматом.

І ввечері… жорстка, майже агресивна музика, різкі жести… і закам’яніле обличчя зі зсунутими ледь не в одну лінію бровами. Хрипкий, низький голос… І руки на гітарі…

Так, все, досить вже!

Ольга перевернулася на інший бік.

Чого його туди взагалі понесло?! А якби та черга була не у вітрину?

Сам казав – "на війні "якби" не буває"! Мало чи що він каже! Дурень…

Вона сердито сіпнула ковдру.