6

У суботу Ольга прокинулась досить рано, але ще якийсь час лежала й прислухалась – встав чи ні? Начебто тихо…

Куди б сьогодні здиміти? Бо цілий день в хаті разом із шефом – то якось занадто…

Але спочатку ванна і сніданок!

*****

Тарас знов виповз на запах. Кава… і млинці? Чи оладки? Ммм… Так і звикнути недовго…

Уфф! І розжертися… Та хіба ж можна стільки їсти?! Чорти б взяли цю Мишку… І це вона ще каже, що не любить готувати!

*****

– Ольго!

– Так, Тарасе Ігоровичу?

– Еее… Ви кудись збираєтесь?

– Та просто прогулятись. Погода нормальна, чого весь день сидіти?

– Ага… Не питання. Тільки спершу давайте в магазин.

– Навіщо?

– Продукти. 

– Так в середу ж замовляли?

– Ну і? Що з цього залишилося? У мене немає жодного бажання після робочого дня ще й про це думати. Разом десь пообідаємо.

Не зрозуміла…

*****

От тільки цього ще не вистачало… Ну просто все життя, блін, мріяла з шефом по “Фоззі” ходити! Погуляла…

Зрозуміло, що продукти потрібні, але нахіба він її з собою потяг?! Що, сам би не купив? І взагалі можна все замовити… Що, ще й на ринок? Та він знущається!

*****

Вперте дівчисько! Чого оце сперечатися було?! Сама ж знає, що продукти потрібні… І якого біса замовляти гімняну картоплю в магазині, якщо можна вибрати нормальну на ринку? І фрукти теж… Поганка…

Сама ж потім це готувати буде!

*****

А оце вже підстава… І як вона забула, що Колян теж живе біля “Студентської”! І звісно ж, він теж притягся в суботу вранці на ринок… Бліііііін…

А шефу-два хоч би хни. Привітався з Коляном, його дружиною, посміхнувся дочці… І все це з таким виглядом, ніби Ольга тут теж потрібна!

Та що за життя!

*****

Так… Ну все… Якщо Колян завтра не розтріпле всім спільним знайомим… Та ні, ще сьогодні! … Вважайте мене кактусом. Це ж треба так вляпатись… А Ольга нічого тримається. Посміхається, щось там малій розповідає. Це ж треба, яка вона з дитиною… Зовсім інше обличчя. Наче й не вона… 

*****

– Ну що, тепер їсти?

Шеф, ви оце зараз серйозно? Яке ще їсти?! Мені б крізь землю провалитися… та тут асфальт заважає…

– Є побажання?

– Ні. Тарасе Ігоровичу… А давайте ви самі? А я все-таки пройдуся… Засиділася.

– Так зараз поїмо й прогуляємось. Я теж давно нормально ніде не був. Кажуть, у парку Шевченка якісь нові інсталляції до Хелоуіну… Хочете подивитись? До речі, там можна й поїсти поруч.

Та блін…

*****

У парку Шевченка й справді було гарно. Середина листопаду, на диво, подарувала кілька ясних, хоч і холодних днів. Дерева вже були голі, хризантеми давно відквітли, але на чистих доріжках людей вистачало. 

Тарас і Ольга йшли начебто поруч, але все одно на відстані. Самій би погуляти… А так незручно. І мовчить же увесь час… От який сенс іти поруч – і мовчати?

Дивний він…

Але дівчата поглядають. Ну дивіться-дивіться! Це ви не знаєте, як він іноді лається і як вміє заморожувати поглядом!

*****

Тарас вчергове ловив себе на тому, що просто не знає, про що можна з Ольгою говорити. Про роботу? Та нафіг… Про будинок? Вона й так шукає можливість звідти втекти… Про їжу? Можна б, але то краще вже за столом. Погода? Дурість яка…

Та блін… Ніколи такої проблеми не було. Жінці тільки дай вільні вуха – буде тріщати без упину. А ця йде поруч, і мовчить… Чорт.

І дивляться ж на неї… Фігуру під довгою курткою толком і не видно, а от косу її шикарну, очі горіхові… Обійдетеся, я перший помітив!

******

– Ольго…

О, заговорив, нарешті! Ну і що скажете, шеф?

– А ви знаєте, що “Коники” знов відкрили?

– “Коники”? А! Це те кафе?

– Воно. Сходимо? Цікаво, чи там так само, як було…

– А давайте. Їсти вже хочеться. Я його майже не пам’ятаю, але мама говорила, що там дуже гарні вареники були.

– Ну от!

Шеф у своєму амплуа…

*****

“Коники” були й такі, і не такі. Тарас пам’ятав кафе більш шумним, трохи занедбаним, але таким… Харківським. Зараз було трохи інакше. Хоч нові власники й намагалися зробити все “як було”, видно, що столи нові, стіни з гіпсокартону, так й взагалі…

Але вареники були смачні.

А головне – Ольга нарешті почала говорити. Тарас спочатку обережничав, не питав про родину, але якось сама про це згадала.

– Ми колись сюди ходили. Мама, тато, я… Бабуся не хотіла, казала, що їжа, як на неї, надто важка. Ну то вона все життя на дієті сиділа… Хоча навіщо б вже? Тітка Ніна на це все чхала. Казала, після години на корті вона й слона з’їсть, не помітить… Тато з мамою теж не переймалися. 

– А ви?

– Та що я! Мені в “МакДональдс” хотілося… Ну що поробиш, діти такі дурні бувають…

– А вас не водили?

– Ні, отут мама стіною стояла. Казала, що таку гидоту ще пошукати. І, мовляв, якщо я вже так хочу травитися, то хай сама на це гроші й шукаю!

Сміється… Справді, сміється! Тарас аж замилувався. Вперше бачив її такою…

– А ви? 

– А моїм батькам було не цікаво, що я їм. Ну тобто вдома – так, але там готувала хатня помічниця. Якщо ж десь у місті… Ну, гроші були, сам і вибирав.

– А зараз?

– Зараз вже ні. Моїй печінці “МакДональдс” щось дуже не подобається.

– Ой… У вас щось з печінкою? Я не знала, вибачте. Може, не треба якісь речі готувати?

– Та ну… То таке. Просто поранення. Давно вже, з двадцять четвертого. Гострого зовсім не можна, ну й пити… Обережно. А все інше нормально.

– Я запам’ятаю. Але ж… ви пили, потім як? Нічого?

– Якщо вино, як у той раз, нічого. Тільки голова потім тріщить. А от міцне не бажано.

*****

Повертаючись додому, вони вперше не мовчали. Продовжували розмовляти, перескакуючи з одного на інше.

Зачепили якось і музику.

– Тарасе Ігоровичу… А ви на гітарі де вчилися грати? Фламенко – це ж складно…