Йди до мене, мишка

5

Всередині будинок був… Тарасів. От саме так вона й уявляла його житло. Точніше, уявляла б, якби взагалі про це думала. Краще б воно так на рівні уяви й залишилося… Що вона взагалі тут робить?

Світлі стіни. Не білі, теплий такий молочний відтінок. Темні меблі, прості, без витребеньок. Темні підлога, двері, віконні рами… Штори теж темні, приємний такий теплий синій… Жодних ваз чи картин, тільки здоровезна плазма на стіні. Двері… Мабуть, це спальні? А там кухня… Цікаве планування.

Схоже, дійсно сам мешкає. Пусто як…

Шеф зайшов з її коробками і рюкзаком, поставив все біля величезного дивана, повернувся до гаража. А, зрозуміло. За валізою. Відкрив одну з дверей.

– Заходь. Тут будеш жити. Там все необхідне є. Ванна он там. – Кивнув головою назад. – Зараз твої речі занесу.

– Дякую. Тарасе Ігоровичу… Але ж… Може, все-таки в готель? Я зараз швидко знайду щось і викличу таксі… А завтра на роботу.

– Здуріла?! – Він обернувся так різко, що Ольга відсахнулася. – Який нахрін готель?! Яке “завтра на роботу”?! Тобі сьогодні пригод ще не вистачило? Он там ліжко, у шафі постільне, застилай й лягай! Тільки сьогодні, б**, з лікарні!

Ой… Щось він зовсім злий… Краще вже й справді помовчати.

******

– Ярославе? Привіт.

– Привіт-привіт. Ну що, ти вдома нарешті? Як Ольга…

– Та ****, ****, ***** і *****!

– Не зрозумів?!

– Що?!

– Чим конкретно ти не задоволений.

– *****!!!

– Так, майоре Мазило! Відставити! Перейди, будь ласка, з командної на українську, бо ніхріна я не розумію!

У наступному монолозі цензурні слова вже були, але небагато.

– Вона зараз у мене.

– Де конкретно?

– У гостьовій.

– Ага… Тобто вона оцей твій мат теж чула?

– Та мені вже на**ти!

– Ну все, все… Слухай, Тарасе… може, ти її до мене привезеш?

– Нахріна?

– Ну, якщо вона тебе вже так дратує… У мене теж вільна кімната є. Бо ти мені потрібний у робочому стані, а не в варіанті “Всіх уб’ю, один залишусь!”

– Ні. Я тепер цю поганку на крок не відпущу! Бо знов собі на дупу пригод знайде!

– Та шо ти кажеш?... Ой, як цікаво…

– Ярославе!

– Та що відразу “Ярославе”? Ти її хоч нагодував, герой?

– Ще ні.

– Ну то йди й готуй щось. Тільки кухню не спали, дракон ти наш.

*****

Шеф сьогодні просто вогнем пише… Яка вожжа йому під хвіст попала? Чи то його так вся ситуація дістала?

Ні, треба шукати квартиру якнайшвидше…

******

Тарас Ігорович постукав у двері десь за пів години. Ольга відкривала обережно, бо мало чи що? А, ні… На вигляд вже спокійний. Фух… У футболці, якихось старих, затертих ледь не до дір, камуфляжних штанях, і босий. Хм… Ні, підлога з підігрівом, звісно, але нащо ж босоніж?

– Ідіть вечеряти.

Таким голосом тільки морозиво охолоджувати… До абсолютного нуля. Ну, краще вже так, ніж матерні монологи слухати.

– Ольга?

Та йду я, йду!

******

Кухня була суперфункціональна. Все стильне, все заховане… Де тут взагалі холодильник, цікаво? Всі шафи однакові… Сіре з темно-вишневим… Красиво. Хоч і трохи мрачно. Оля б взяла щось світліше.

Блін, та про що вона думає?

А пахне смачно… Суп? Шеф вміє готувати?!

*****

Воно й на смак дуже приємне. Гречка, засмажка з шинкою, якісь спеції… Хм. Треба буде рецепт попросити.

Тарас Ігорович їв мовчки, майже не підводячи очей від тарілки. Потім забрав свою й Ольжину, поставив у мийку й увімкнув наворочений електричний чайник.

– Що ви будете пити?

– Ммм… чай, якщо можна.

– Який?

– Ну… який є. Тарасе Ігоровичу, можна, я поки посуд помию?

– Сидіть.

От же блін…

Шеф дістав з шафки кілька коробок чая, дві чашки темного скла, цукорницю, ще щось… Та навіщо стільки?

– Виберіть щось.

Блін, айсберг ходячий! Ух ти, який чай класний… Цей ще не пила. О, він і посуд миє! І як… ще б спиртом протер, естет!

Тарас нарешті повернувся за стіл, закинув який чай собі, Ольга навіть не встигла помітити, який саме, і повернув усі коробки в шафку. Залив окропом, сів.

– Давайте дещо прояснимо, Ольго.

Ну, нарешті!

– Ви ще не здорові. Тому завтра й, можливо, післязавтра, побудете тут. Ярослав Петрович уже в курсі. Будинок я вам покажу зараз, вранці будити не буду. Все, що є у шафах, холодильнику, ванній кімнаті – всім можна й треба користуватися. Єдине прохання, не заходити в мою спальню.

Міг би й не казати…

– Тарасе Ігоровичу…

– Я не закінчив.

Та що б тобі!

– Спершу відпочиньте і прийдіть до тями, квартиру будете шукати потім.

– Але ж…

– Потім!

Ну й хай… Що за людина? То вибухає, то заморожує…

*****

Після чаю – і знов не дав навіть чашку за собою помити! – Тарас Ігорович таки показав будинок. Ну, власне, там і показувати було нічого… Суміщений санвузол у бірюзовій і білій плитці, щось космічне у ролі душової кабинки, вихід до гаража, кухня… Зрозуміло.

Можна я тепер до кімнати? От і добренько… На добраніч.

*****

Тарас лежав, закинувши руки за голову, і знов злився.

Та ж таке… Останні дні – це просто катастрофа якась.

І тепер ця катастрофа спить через стіну… Сам привів, навіть спихнути нема на кого. Спати. Бо завтра не встане.

******

Ольга виповзла з кімнати у стані “зомбі ще не прокинувся”. Де там той туалет?

Ой! Шеф?... Чооооорт… Чому він ще тут?!

******

Тарас вже збирався виходити, коли двері гостьової відчинилися, і звідти вийшла сонна й трохи розпатлана Ольга. Б**...

От і нахріна йому таке щастя зранку? Ще й ця її піжама… І волосся розпущене… А які там… Так, на роботу!

******