4

В понеділок Ольга, вже повністю одягнена й зібрана, ледь не підстрибувала на ліжку. Та де він?! Сказав же, що з самого ранку… І виписка вже готова… Задовбала вже ця лікарня! Випустіть мене звідси!

*****

Тарас зупинив машину так, щоб від виходу було максимально близько йти. Бо ця ж вперта дурна дівчина знов буде намагатися все “Я сама”, а сил ще немає. Він би й відніс, не переломився, так вона ж… Краще не треба. Сама, то сама.

*****

Їхали мовчки, Тарас знов увімкнув музику. Говорити не хотілося, та й про що? Про роботу? От на роботі й поговорять, коли що. 

*****

– Ольго, де ви живете?

– Та ну… Тарасе Ігоровичу, просто висадіть біля будь-якої станції метро, я далі сама.

– Ольго. Де. Ви. Живете?

Знов злиться… Начебто ж спокійний по дорозі був, чого знов завівся? Ну справді ж, у метро зручніше… Нахіба йому пертися через все місто?

– Воробйові гори.

Шеф тільки кивнув і звернув на наступному перехресті. Ну, хочеться йому, хай везе. Сил іще дійсно малувато…

*****

Біля під’їзду Тарас Ігорович сам дістав її рюкзак з багажника й просто спитав – який поверх. Блін, та хоч би тут вже відчепився! Ну й що тепер, виривати у нього з рук той рюкзак? Так не вирве ж… Хіба у нього щось забереш, як не хоче?

*****

Не зрозуміла… Що з замком? Ключ не вставляється… Та якого біса?!

Ольга присіла, роздивляючись свердловину замка. Новий? Як? Встала, розгублено крутячи в пальцях ключи. І що тепер робити?..

– Ольга? Щось не так?

– Я… Я не розумію. Замок… Його, здається, поміняли. 

– В сенсі? Хто у вашій квартирі міг поміняти замок?

– Вона не моя, я орендую… Могла б хазяйка, але ж вона була в лікарні… Навіть якщо вдома зараз, їй немає резону це робити…

– То подзвоніть.

– Ой, справді. Зараз.

Ольга набрала номер. “Абонент поза зоною досяжності”. Знов… Та що таке?! Набрала сестру Ірини Миколаївни, Марину. Та відповіла майже відразу.

– Марино Миколаївно, це Ольга. Доценко.

– Оленько! – Вона що, плаче?! – Оленько, Іра… Ти ж не знаєш, вона… Ти де була? Я тобі телефонувала в середу кілька раз… Вона вночі з вівторка на середу… у лікарні… Вже й поховали.

– Як?.. – Ноги підкосилися. Ольга ледь встигла спертися на стіну. – Як?!!!

Тарас Ігорович дивився з тривогою, підхопив під лікоть. Обережно звільнила руку, змусила себе випростатися. 

– Марино Миколаївно, а… Квартира? Розумієте, я у відрядженні була, захворіла, кілька днів пролежала в лікарні… Повернулася, а тут… Замок хтось поміняв.

– Ой! От же сволота! Встиг! Тільки Ірочку поховали, а він…

– Павло?

– Він, поганець! Ти ж знаєш, Іра на нього цю квартиру ще коли переписала, він останнім часом їй життя не давав, вимагав, щоб вже й зовсім віддала… А у тебе його номер є? Подзвони, може, якось домовишся? Хоч речі ж забрати.

– Є… Я зараз подзвоню. Марино Миколаївно, дякую. І… Якщо ви не проти, я до вас трохи пізніше зайду чи зателефоную? 

– Звісно, Оленько, звісно. Ти заходь, хоч поговоримо… Про Ірочку… Сама я тепер лишилася… Ой, та що я! Ти ж під дверима стоїш. Потім, все потім. Давай, дзвони.

Ольга опустила руку з телефоном. Дзвонити Павлу не хотілося. От зовсім… А що робити?

Шеф мовчки стояв поруч з Ольжиним рюкзаком на плечі. Чекав. Ну, звісно, він під дня за кермом, йому б теж додому, а мусить тут розбиратись з її проблемами… Знов. 

Набрала номер. Довгі гудки… Що, як не відповість? Минулого разу вона його так послала…

– О, Олюнчик, що, повернулася нарешті?

– Павло, що за витівки? Чому ти поміняв замок?

– А я тобі ще тоді казав, що пошкодуєш. Ну, давай, як попросиш гарненько, то я приїду й пущу.

– Ти здурів? Я законно орендувала цю квартиру у Ірини Миколаївни. Там мої речі! Якого біса ти робиш?

– Ну, мало чи що… Як докажеш, що твої? Може, то моє все? Квартира ж моя! Проси, кицю, проси, бо так і залишишся під дверима. 

Тарас Ігорович, все так само мовчки, просто забрав телефон з ослабілих Оліних пальців.

– Вітаю. Я Тарас Мазило, шеф Ольги. Поясніть, у чому справа. З яких причин ви зававажаєте орендатору потрапити в орендоване житло, ще й без попередження? І представтесь, будь ласка.

– Павло Зубарев. Шеф, кажете? То не ваша справа, ми з нею самі розберемося.

– Іншим разом. Зараз поясніть мені.

– Та якого хріна? Це моя квартира! Я ж сказав, не втручайтеся!

Шеф прикрив динамик долонею й повернувся до Ольги.

– Договір оренди є?

– Так.

– Які умови? Є щось про виселення без попередження?

– Не знаю… – Ольга вщент розгубилася. От що тепер робити? Мало того, що ночувати незрозуміло де, так ще й речі ж…

– Що значить – не знаєте?

– Тарасе Ігоровичу, та це більше чотирьох років тому було! Я просто не пам’ятаю… Та й договір був… Так, просто папірець. Ми з Іриною Миколаєвною більше на словах домовлялися, вона й гроші з мене спочатку брати не хотіла, то я вже наполягла. Ну я правда не пам’ятаю!

Тарас покачав головою й повернувся до розмови.

– Так, пане Зубарев… Я не знаю, що за розбіжності у вас із моєю підлеглою, але це в будь якому разі не привод забороняти їй потрапити в орендоване житло й забрати власні речі. Будьте добрі приїхати й відчинити.

– Та йдіть ви! Ще мені тут всякі будуть щось розповідати! Я з Олькою сам розберуся! А ви валіть звідти!

– То відкривати не збираєтесь?

– Я ж сказав, йди на**!

– Ну гаразд.

Шеф-два завершив дзвінок, віддав телефон Ользі…

І лупанув ногою по двері.

– Заходьте.

*****

Ольга просто зависла. 

Як це? А що, так можна було?! 

– Тарасе Ігоровичу…

– Заходьте вже, скільки тут стирчати? І збирайте речі.

*****

Тарас був злий. Ні, навіть не так. Добре, що цього Павла тут немає, бо не втримався б. Розмову цього козла з Ольгою він практично не чув, але оце останнє “проси, кицю” з паскудними інтонаціями… Ще й потім “з Олькою”... Хамло.