3

В готелі довелося паралельно розбиратися з речами, бронюваннями і так і не з’їденими сніданками. От же, мати вашу вперетак і разетак, ще й з цим причепилися! І ковдра… Та щоб вам пусто було, виплачу я все!

Собі номер Тарас продовжив, поки що на дві доби, Ольжин треба було здати. До номеру він зайшов вже з іншою адміністраторкою, у тієї, з якою спілкувався зранку, зміна закінчилася. Нова жінка була вже літня, мабуть, більш досвідчена, і точно більш спокійна. Тому, коли Тарас, зібравши Ольжину технику, зокрема й робочий ноутбук, розгублено зупинився біля шафи, вона якось швидко зрозуміла проблему й запропонувала допомогу.
Фух… Ну хоч так. Ще не вистачало в жіночих оцих штучках копатися…

*****

Всі речі він заніс у свій номер, склав у кутку, подивився на них… От як вона так? Сумка для ноута, рюкзак — і все? Вона точно дівчина? Бо ті жінки, з якими Тарас спілкувався звичайно, без валізи й окремої торби з косметикою навіть на день нікуди не їздили… А ця? 

Добре, що адміністраторка відразу зібрала в окремий пакунок все для лікарні. Треба буде віддячити, хоч одна розумна людина в цьому готелі. Так, речі, документи, телефон, зарядка, що ще? О, води треба купити. То вже по дорозі.

*****

До лікарні він під’їздив вже значно спокійніше. Тепер немає сенсу гнати… Вона вже в лікарні, нею вже займаються… Ну й добре.

Чомусь пригадалося давнє… Позиції під Константинівкою, пізня осінь двадцять шостого… Макс, що лежав поруч і марив в гарячці… Москалі тоді крили позиції артою й дронами, вивезти Макса до лікарні було ніяк… Потім вже евакуювали наземним дроном, але пізно. Гостра пневмонія… Навіть до шпиталю не довезли.

Ні… Зараз все буде добре. Забудь.

*****

З приймального покою пнули до реєстратури, мовляв, тепер треба оформити там. Дали ще якісь паперці… Та зроблю я, зроблю! Скажіть тільки, як вона? Збили температуру? Ще ні? Та що з нею?! Грип? Це отакий грип?! Ну ніхріна ж собі…

*****

Лікаря спіймав майже через годину, той носився, як навіжений. Пояснення не дали майже нічого. Так, схоже на грип. Так, всі обстеження зробили, патологій не виявлено. Пневмонії також немає, легені чисті. То якого біса тоді?!

Ну гаразд, ввечері…

*****

Ввечері він приїхав знову. Вже майже о шостій. До того весь день літав по місту, як кудись клюнутий. З “ІнТехом” Ярослав владнав все сам, ну хоч щось. Але ж були іще справи… Постачальники, МінОборони… Встиг. Що там Ольга?..

*****

Той самий лікар, з яким Тарас розмовляв вранці, цього разу був роздратований й явно хотів якнайшвидше позбутися набридливого відвідувача.

— Доценко? Так, вона прийшла до тями ще до полудня. Температуру ми збили, стан стабільний. Слабка, звісно, ну а що б ви хотіли? Сьогодні й завтра тут, далі подивимось. Завтра вранці проведемо додаткові обстеження, треба ж зрозуміти, чому вона саме знепритомніла. Ні, зараз сплачувати нічого не треба, у неї нормальна медична страховка. Поговорити? Ну… Добре. Вас проведуть.

*****

Перед входом в палату Тарас затримався. От бовдур… Треба було хоч соку якогось купити… Здається, вона яблучний п’є?... Чи солодке щось… Мабуть же, не їла нічого увесь день. Гаразд, зараз спитає, коли що, вже тут купить. При вході щось таке було…

*****

Ольга лежала, вкрита лікарняною тонкою ковдрою ледь не до самого носа. Холодно? Взагалі-то тут, м’яко кажучи, свіжо… Може, треба щось тепле?

— Тарасе Ігоровичу, доброго вечора. Це ж ви мене привезли? Дякую.

Дівчина виглядала якось… Не дуже. Бліда, з темними колами під очима, волосся не прибране. І… їй ніяково? Схоже… Тарас і сам почувався невпевнено. От чого він страшенно не любив, так це відвідувати когось у лікарні.

— Так, я… Ольго, що взагалі з вами сталося? Чому ви знепритомніли?

— Ммм… Мені стало погано ще вночі, я хотіла вийти, але… Здається, впала.

І все? Отак просто?

— Чому ви не подзвонили? 

— О четвертій ранку? Але ж ви спали… Я не хотіла вас будити.

— Он як… То краще знепритомнити десь на підлозі? — Тарас почав закипати.

— Я не думала, що до такого дійде. Взагалі я збиралася спуститись на ресепш і викликати таксі, щоб поїхати до лікарні…

— Ольга! Ви… Ти взагалі нормальна?! Яке нахрін таксі? Який ресепшн?! Сама?!

— Тарасе Ігоровичу?... Чому ви сердитесь? Так, звісно, сама, чому хтось має вирішувати мої проблеми?

Тарас зціпив зуби. Так… спокійно. Вона хвора… Мабуть, не дуже розуміє, що говорить… 

— Я ваш безпосередній керівник. Ви мали, як мінімум, повідомити про те, що нездужаєте. Це, зокрема, впливає на графік роботи, ви ж розумієте?

— Так, мені дуже шкода… А ноутбук?... Якщо б ви змогли його привезти, я закінчу свою частину роботи до ранку.

— Ах, то вам шкода! Ноутбук… Ольга, ви точно ненормальна! Яка ще в біса робота?!

От же дурепа! Сісти нормально не може, сіра, як ті лікарняні простирадла, й роботу їй!

*****

От чого він сердиться? Аж вогнем пише! Негарно вийшло, звісно… Але ж Ольга дійсно не думала, що температура підніметься настільки… Зазвичай вище 39 не буває, а тут щось… Чи то інфекція якась погана, чи наклалася втома?... Та яка різниця… 

Коли вона прийшла до тями вже тут, у лікарні, спочатку взагалі не розуміла, що відбувається. Готель, ніч, сильний головний біль, ломота в усьому тілі, страшний озноб… Вона хотіла вийти, але… Ну, так, мабуть, треба було зателефонувати. Але що б він зробив?

От дурна… Та те ж саме б і зробив. Медсестра ж сказала, що Тарас Ігорович її привіз сюди, замотану в ковдру, як ту гусеницю. Ще й на руках ніс… Бідний. От дісталася йому робітниця.

— Тарасе Ігоровичу, але ж робота… Я не зможу закінчити без ноутбука. Там все… Вже й залишилося небагато. Ярослав Петрович казав, що треба здати до…

— Досить. Ви. Лежите. Тут. — Шеф-два говорив уривчасто, різко. Здається, він ледь стримувався, щоб не вибухнути. — І лікуєтесь. Про ноутбук поговоримо завтра. Терміни завершення перенесли.