2

На натурні випробування вирушили в п’ятницю, після обіду. Добре, погода була нормальна, без дощу. Взагалі-то планували вже на вівторок, але з приходом Ольги робота дійсно прискорилася, і модель була вже готова, аж у трьох варіантах. Залишалося перевірити, як працює кожна, і доробляти конкретно вже найбільш вдалу.

Їхали майже всі, тільки Анатолій Михайлович послався на застуду й залишився в офісі. Власне, він в поле й узагалі рідко їздив. Його робота не там.

Великий фургон, в якому нормально розміщувалися п’ятеро плюс Тарас за кермом, і все обладнання, плавно котився на виїзд з міста. Ярослав сидів спереду, хлопці й Оля позаду. Що, Колян знов байки травить? Що?... Якого хріна він саме це їй розповідає?

… — Так а хто б ще пташок перевіряв у справі? То ти Біса на фронті не бачила! Він же з перших розвідників починав, а потім вже до роїв дійшло… 

— Та можна подумати, ти бачив! Ти ж з ним не служив…

— Ну то й що? Мадяр сам його відзначив!

— Ага, а ти так в тилу й просидів…

— З тобою поруч!

— А я бачив! — Оля зацікавлено повернулася до Олексія. Той підморгнув, і, кивнувши на Сергія та Коляна, продовжив. — Тільки раз, щоправда… Але це ж можна картину малювати! От ти уяви собі — стоїть наш Мазило у весь зріст, в окулярах, з пультом в руках, а над ним дрони, дрони!... А потім приходить дядечко Мадяр і — бац! — хто дозволив проводити випробування без наказу?!

— А потім що? — Оля аж подалася наперед.

— Три наряди поза чергою, — хмикнув Ярослав з переднього сидіння. — Щоб не ліз поперед батька в пекло!

Тарас зціпив зуби. Ну, балакучі!

******

А Олексій був правий… Дійсно, хоч картину малюй… 

Тарас Ігорович в окулярах керування і з пультом в руках, та ще й у старенькому, зношеному пікселі, виглядав зовсім не так, як у офісі. Ні, він і там костюмів не носив, але камуфляж на ньому здавався… більш природним, ніж звичайні джинси і светри. 

Сергій був зайнятий, щось відстежував на екрані здоровезного, явно військового, ноутбука в металевому важкому корпусі. Колян теж перевіряв у себе, Ярослав десь збоку розводив багаття. Цікаво, навіщо? Тільки Оля була не при справі. От нахіба її взагалі сюди потягли? Зараз би вже вдома була…

— Гей, Оленько! Йди сюди! — Ну от, згадала…

Ярослав Петрович сидів навпочіпки біля костру й махав бейсболкою, роздмухуючи полум’я.

— Там у машині дрова є, принесеш? Тільки не тягни багато, важкі. Чи ні, давай, помаши, я сам принесу.

Він підвівся й пішов до фургону, за хвилину повернувся з оберемком сухих чурок.

— Ярославе Петровичу, а це взагалі навіщо? Чи ми невдалі моделі прямо тут спалювати будемо? Так воно ж так просто не згорить…

— От ти скажеш! Шашлики зробимо. Зараз хлопці нагуляються, а тут вже готове… На от, підкидай потроху, я м’ясо принесу… Допоможеш нанизати?

*****

На запах смаженого підтяглися усі, зокрема й Тарас, який перед тим блукав десь по нетрях, шукав модель, яка влетіла в кущі, і лаявся звідти.
— Ну що? — Ярослав Петрович, який з посильною допомогою Олі вже організував майже готовий стіл, виставляв пляшки з чимось темним — пиво, чи що? — і коробки з соком.

— Перший варіант нахрін. Не працює, ти ж сам бачив. Надто важке.

Оля кинула переможний погляд на Сергія. Ну говорила ж!

— Другий так собі. Можна, але… Не подобається мені, як воно керується. З затримкою. Беремо третій.

Ольга подумки зробила “Йес!”. Це був саме той варіант зі зменшеною вагою й ребрами жорсткості, який вона зробила останнім. Два дні діставала Сергія, поки той нарешті не зробив так, як вона хотіла!

Сергій скоса глянув, криво усміхнувся. А от не треба було сперечатися! Та хай йому… Оля підсунула Спайдермену тарілку з салатом. Краще трохи підлизатися…

******

Колян з Ярославом Петровичем налягали на пиво, Сергій теж випив трохи, потім перейшов на сік. Оля пити не стала, ще чого не вистачало! Поставила біля себе коробку з яблучним соком, і наливала собі сама. Тарас Ігорович теж пив сік, просто з пакета. Ти ж дивись, як він поза офісом змінився. Сидить, спершись ліктем на коліно, щось дивиться в телефоні… І зручно ж йому отак? Оля ніяк не могла вмоститися на жорсткому стовбурі, що хлопці притягли звідкілясь ще до початку випробувань. 

Ще з’їсти? Чи вже досить? Але ж смачно… Цікаво, хто м’ясо маринував. Начебто за Ярославом Петровичем таких талантів раніше не водилося… Чи готове вже десь купили?

— Бісе, а Бісе?.. — Трохи вже захмелілий шеф підморгував Тарасові. — А заспівай?.. Чи ти й гітару взяв? Тоді, може, й зіграєш?

Тарас Ігорович грає на гітарі? Й співає? Отакої…

— Обійдетесь.

— Та ну чого ти… Он Оля ще не чула, правда ж, Оленько?

— Я ж сказав — обійдетесь. Сергію, ти мені краще скажи — чому ти саме цей пластик взяв? Ми ж новий замовляли?

— Та ми з Олею перевірили, зробили дві однакові деталі й потім їм краш-тест влаштували… Що сказати, нахрін цього виробника! Таки збрехали по характеристиках! Добре, що Мишка вчасно помітила…

— Тарасе, ти з теми-то не зіскакуй! От на тобі пива й заспівай вже щось!

— Ярославе, та ти дістав! Чого причепився?!

— Та що тебе кожного разу вмовляти треба? Олексію, може, ти тоді?

— А що! Можна!

От цікаво, де вони примудрилися сховати у фургоні гітару? Начебто не видно було… Втім, дрова й торби з продуктами теж десь там були, а Оля й не помітила. Конспіратори, блін…

Грав Олексій так собі, співав… Ну, теж можна краще. Але старався. Після третьої чи четвертої пісні Ярослав Петрович забрав у нього гітару й сунув у руки Тарасу. 

— Давай вже, трясця, доки у нас у всіх вуха не зав’яли!

Той скривився, але взяв. І почав підстроювати. Хм… то він чує?..

Нарешті Тарас Ігорович кивнув сам до себе, сів зручніше, перехопив гітару, і заграв.

Щось знайоме…

…— Розмову про колір болю почати треба здаля,