1

З самого ранку з неба щось сипалося. Чи то дрібний дощ, чи то туман… І парасольку відкривати немає сенсу, і сухим не відчуваєшся. Харківський жовтень в усій своїй красі.

Оля підвела голову. Який там у них поверх? Восьмий, здається? Офісна висотка тьмяно виблискувала вікнами, за якими снували темні силуети. Мда… Тепер кожного дня в центр їздити… 

Вестибюль зустрів її яскравим світлом, хромованим металом і дуже чемним, але надто цікавим охоронцем. Втім, почувши, що їй треба в “Пташку”, покивав - мовляв, так, попередили - і показав дорогу до ліфтів.

“Пташка” дійсно була на восьмому й займала усю праву половину поверху. А нічого так… Попередня контора тримала маленький офіс на Салтівці, перероблений зі звичайної трикімнатної квартири, й сиділи там всі друг у друга на головах. Може, хоч тут не доведеться один стол з кимось ділити? Було б добре… А двері-то які… Що у них там, державні таємниці рівня ядерної зброї?

На дзвінок у домофон відгукнулися майже відразу.

— Хто там?

— Ольга Доценко, за домовленістю. До Ярослава Петровича Шумайла.

— А, так!

Двері відчинилися, на порозі стояв молодий симпатичний хлопець Оліних приблизно років, високий, міцний, білявий. І сяяв посмішкою на всі тридцять два. Щоправда, після погляду на дівчину посмішка трохи злиняла. Що, хлопчику, не подобаюсь? А й не треба!

— Проходьте, Ольго, Ярослав Петрович у кабінеті. Он там, бачте? Ліворуч. 

— Дякую.

Контора і справді виглядала більш ніж пристойно, хоч і без жодних розкошів. Світлі стіни, гарний ламінат на підлозі, чисті панорамні вікна. І меблі теж нові… Цікаво, а кухня тут є? Ну хоча б чайник якийсь…

Ольга постукала в солідні дерев’яні двері й після гучного “Та заходь вже, кому там робити нема чого?” відкрила їх. Ярослав Петрович у своєму амплуа…

З-за столу вже піднімався їй назустріч міцний літній чоловік з голеною головою, шикарними козацькими вусами й модними, в оправі “половинкою” окулярах. От ніяк Ольга не могла звикнути до цих його вусів… До війни він завжди чисто голився.

— Оленько! Привіт, дітко! Ну, ти хвилина в хвилину, молодець! 

— Доброго дня, Ярославе Петровичу. Ми ж домовлялись, чом би я мала спізнюватись.

— Ну що, не передумала? Ні? От і розумничка! Ходімо, я тебе з хлопцями познайомлю.

Той, що відкривав двері, був Олексій. Саме з ним Оля мала надалі працювати, бо він теж займався конструюванням. Ще були Сергій, який відповідав за 3D-друк і підготовку моделей до нього, програміст Микола та електронщик Анатолій Михайлович.

Останнім зі свого кабінету вийшов співвласник фірми Тарас Ігорович.

Мда… Тільки Ярослав Петрович міг назвати всю цю теплу компанію «хлопцями».

Які вони, в біса, хлопці?

Анатолію Михайловичу років, мабуть, п’ятдесят, і він своїми здоровезними окулярами та трохи згорбленою постаттю дуже нагадував черепаху зі старого фільму про Буратіно. Наймолодший, здається, Олексій. Іншим — десь коло тридцяти. А цей, Тарас Ігорович, взагалі більш схожий на діючого “морського котика”, а не на бізнесмена. 

— Бачиш, Оленько, ти у нас будеш єдина принцеса на усю компанію. А то ми тут самі трохи вже здичавіли… Не звертай уваги, хлопці насправді всі хороші.

— Хороші, хороші… А як щодо роботи? Ярославе, чи ти не забув? Строки горять! Познайомились, і добре.

Який цікавий тут співвласник… Хоча має рацію.

*****

Окремий стіл! І нормальний стілець! І навіть комп окремий, а не “один системник, два монітори” ще з кимось! Та тільки заради цього варто було поміняти роботу!

А що тут за моделі? Ух ти, як цікаво… Тільки чому воно таке криве?..

А якщо отут?... Ні… А цей ескіз? Та у кого руки з дупи виросли, отаке робити? Ну має ж бути нормальна параметрика, нахіба тут стільки розмірів напхали? Хто це робив? Олексій?

— Ну, що?

— В цьому ескізі помилка. Олексій, у вас отут — бачите? — ламається ескіз і потім вся модель, бо параметр задано некоректно.

— Ой, б**... Вибачте… І що тепер? Я цю модель ще з вчора кручу, переробляти? Та це ж годин вісім роботи…

— Навіщо? Дивіться… Оці ж два розміри пов’язані? Якщо задати параметр через формулу…

*****

— Ярославе, ти де взяв це дівчисько? — Тарас спостерігав за спілкуванням Олексія з новенькою без жодної приязні. — Слухай, Льоха працює нормально, нахріна нам ще один конструктор?

— А ти зачекай трохи… О, здається, знайшла… Ну точно! Глянь, він зараз полається трохи й виправить, зате скільки часу зберігли!

— Що, отак просто сіла, подивилась і знайшла?

— А ти думаєш, я її просто так до нас тягнув? Ніііі, Бісе… Ця дівчинка моделі просто бачить. От не знаю, як, але вона може. Ну от… от… Є! Ну ти ж диви, яка молодець!

— Мда… Ну, подивимось. Гаразд, я до себе.

Тарас ще раз глянув на дві світлі голови перед монітором, хмикнув і пішов в кабінет.

Принцесу він знайшов… Ну, Ярослав!

Випробування через два тижні, а систему керування ще робити й робити…

*****

Кухня тут таки була. Невеличка, але на диво добре облаштована. Нормальний холодильник, мікрохвильовка, чайник, мийка, шафа з кружками і ще чимось… І все чисте! Ти ж диви… це що, оці “хлопці” самі за собою миють, чи хтось приходить прибирати? 

О, і чай є! І кава нормальна… Живемо. Де там моя кружечка?..

******

На запах кави підтягнулися Олексій з Миколою. 

— Олю, а чого так смачно пахне? У тебе своя кава? — З Олексієм перейшли на “ти” майже відразу, так простіше.

— Ні, я просто кориці додала. Так смачніше.

— О! А де ти корицю взяла?

— Та тут стояла… Ось. Спробуй. Та що ти робиш! Спершу додати до кави, а потім вже заварювати, інакше не вийде!

— А мені можна? — Невисокий товстенький Микола теж сунув носа. — Де там та кориця? А, до речі… Оля? Так можна? І на ти? Ага… Ти мене Миколою не зви, я Колян!

— Мда?... Ну, добре. Ось. — Оля поставила баночку з меленою корицею ближче до програміста. — Тільки багато не насипай, бо гірчити буде.