Привіт, тату

Розділ 5

Привіт, тату

Ворохта. Чотирнадцять років тому.

— Ей, здоров, Бароне. — гукнув Олександр свого брата.

— Я ж просив, мене так не називати.

— Але ж ти хочеш стати колись бароном. От я і буду називати тебе бароном.

Два брата сиділи в барі, пили, розмовляли та сміялися. Нічого незвичайного той вечір у собі не приховував. Усі були веселі, п'яні та щасливі.

— Гляди скільки навколо дівчаток, брате, — мовив Олександр.

— Я одружений.

— І в цьому твоя біда.

— Ти не поважаєш наші традиції?

— Чхати я хотів на ті традиції. Я вільна людина. Що хочу те й роблю, — Олександр перехилив ще одну чарку коньяку. — Живемо один раз, трясця йому.

— Не налягай так на випивку. Чуєш?

— А то що, бароне? Проженеш із табору? Не... Не діждешся, ясно? Я сам собі хазяїн. Оп-Оп! Гляди яка краля зайшла з подружками. Я її хочу, брате. А ти хочеш? Е-е ні, тобі не можна. Ти — гик — жонатий.

— Їй на вигляд шістнадцять. Не дурій. Пішли додому.

Брат встав, трішки дезорієнтувався від удареного в голову пива, узяв Олександра під руку і спробував підняти його. Та той висмикнув руку.

— Не чіпай мене!

— Гаразд. Як хочеш. Тоді вставай сам.

— Я лишуся.

— А я кажу пішли додому.

— Тобі треба, ти і йди. Тебе там жінка вже шукає.

— Як знаєш. Я пішов. Обіцяй, що не наламаєш дров.

— Яка тобі різниця, що я ламатиму, а що ні? Бувай, Бароне. Передавай дружині від мене привіт.

Зора зайшла в дім. Чоловіки відвели її в кімнату і звеліли почекати, доки не прийде її батько. Дівчинка незграбно присіла на краєчку ліжка. Їй стало цікаво, що сестра поклала їй у кишеню, і коли лишилася сама, дістала звідти конверт.

Він має відкрити його вже після всього.

Акуратно дістала з нього папірець і розгорнула. То був лист. Лист, адресований чоловіку на ім'я Олександр. В очах усе двоїлося, але вона змогла розібрати написане.

Дорогий Олександре!

Цей невеличкий подарунок ми підготували особисто для тебе. Перед тим, як відкрив цей лист, ми надіємося, ти добряче розважився. Та почнемо спочатку. З тієї ночі, коли ти лишився сам у барі.

— Ей, кицю, — заговорив Олександр до дівчини, коли та йшла до вбиральні. — Що ти тут сумуєш одна така самотня?

— Будь ласка, не чіпайте мене, — насторожено відповіла дівчина.

— Ти така гарна. Чорноброва. Не хочеш трохи розважитись?

— Я прошу, відчепіться.

— Не говори так зі мною, кицю. Ато татко може образитись.

Дівчина розвернулася і швидко пішла до виходу.

— Стривай, — крикнув Олександр. — Ти просто так не втечеш. Куди побігла? Зачекай.

Ти біг За невинною неповнолітньою дівчинкою. Вона тікала. Тікала від тебе. Але її помилкою було зайти в ліс. Її найжахливіша помилка у житті. І ти цим скористався.

— Йди до татка, зайчику, — хитаючись зі сторони в сторону, казав Олександр. — ну-бо, втіш старого.

Ти наздогнав її. Наздогнав і обезчистив найгіршим чином. Та навіть не це найстрашніше. Жахливо те, що тобі це сподобалося. Ти відчув азарт. Тобі захотілося ще. Ти шукав нових жертв і отримував бажане.

А тепер до найголовнішого. Та дівчинка Вижила, хоч і ненадовго. Через дев'ять місяців її тіло знайшли в лісі, біля ромського табору. А за кілька годин до того цигани знайшли маленьку новонароджену дитину. Ця дівчинка підросла (якраз до віку, який тебе вабить, смердючий ти педофіл) і прийшла сьогодні до тебе. Рідна кровинка повернулася, аби сказати “Привіт, тато”. Не переймайся щодо тесту ДНК. Ми все зробили в найкращому вигляді без твоєї відомості. Цей додаток лежить у конверті.

Нехай ті відчуття, коли ти всаджував своїй донечці, лишаться у твоїх збочених спогадах, тварюко.

Це все не тільки заради тих нещасних дітей. Це також ради справедливості. І начхати, що про це думають інші.

— Ні, - сказала Зора. - Ні, ні, ні, — по її щокам потекли сльози.

Вона спробувала піднятися. Вийшло це лише з третьої спроби. Обережно і дуже повільно вона підходила до дверей.

— Ще трішки. Благаю, ще трішки. Будь ласка.

Вона дібралася до дверей. Спробувала повернути ручку, але хтось зробив це раніше.

— Ось ти де, кицю, — замурчав тембром здоровенний чоловік.

— Ні. Будь ласочка, не треба. Я... Ви мій...

На цих словах усе скінчилося. В очах потемніло. Тіло похилилося вперед. Зора знепритомніла.

— Тихенько, — мовив Олександр. — Ш-ш-ш.

Він Поклав її на ліжко, не звертаючи увагу на листа, що лежав на підлозі, і зробив із Зорею все, що хотів.

Вона прокинулася на ліжку сама, повністю оголена. Наркотики нарешті звільнили її тіло від тяжких кайданів, але тепер відчувала страшні болі в голові, череві й тазі. Зора розплакалася. Тремтячими, вкритими синцями руками вона накинула на себе ковдру. На підлозі листа вже не було. Її страшенно нудило. Бажання проблюватися і змити з себе засохлий бруд було сильніше за вияснення, що з нею сталося. Прочинивши дверцята ванної кімнати, вона різко відстрибнула назад, закричавши від шоку та істерики. Там, у вбиральні, був Олександр. Вірніше його тіло. Він звисав, підвішений на трубці для душової шторини.

Під ним лежав зім'ятий лист.

У будинку більше нікого не було. Приятелі Олександра зробили те, що від них вимагалося і щезли. Дівчинка була сама. Лише порожній дім і мертве тіло.

Трохи опанувавши себе, Зора вийшла з будинку в одній лише ковдрі. А поки йшла до берегу, сонце поволі сходило.