Останній шанс

Розділ 4

Останній шанс

У Києві, здавалося, навіть повітря було чужим. Кілька перших годин Зора тільки те й робила що кашляла через дим, яким просякло абсолютно все. Всі ті високоповерхівки лякали її. Вони мов проголошували всією своєю величчю: “Тобі тут не місце, смердюча циганко. Ти тут мов той тарган, якого ми із задоволенням розчавимо.

Той тиск надавив їй на спогади про Гори, Маму Лалу і Богдана. Їй дуже захотілося повернутися, але там її ніхто не чекає, там її ніхто й не пам'ятає.

— Ну гаразд, — мовив Джура. — Так як я за тебе взявся, житимеш разом зі мною у квартирі моєї сестри. Попереджаю, у неї є немовля.

— Добре, — відповіла Зора. — Скільки у вас братів і сестер?

— Всього п'ятеро. Четверо братів і одна сестричка. З двома братами ти вже знайома.

— З двома?

— Так. Один — той, хто за тобою у Львові приглядав, а другий — той, хто у Львів тебе відправив.

— Барон?

— Так, Саме він. Ще той дивак. Проте, в сім'ї, як то кажуть, не без особливих.

— А хто п'ятий?

— З ним ти ще познайомишся. Обіцяю. Ну гаразд, ходімо вже.

Три місяці — стільки знадобилося Джурі та його сестрі, аби привести Зору в більш-менш пристойний вид. Рум'янцю на щічках не побільшало, проте тіло набрало форм і ребра вже не так сильно виступали під шкірою.

Сестра Джури виявилася не дуже привітною, але по-своєму доброю. Коли вона дивилася на Зору, дівчинці здавалося, що її буцімто оцінюють кожного разу. Ніби хазяйка, яка заходить у сарай, аби глянути, чи достатньо виросло її козеня на забій.

Її не покидало відчуття, ніби у Джури та його сім'ї були секрети від неї. Авжеж були. І в свій час ці секрети приведуть Зору до страшного кінця історії. Якщо, звісно, вона знов обере неправильне рішення.

День, два, три. Місяць, чотири, п'ять. Час спливав монотонно, стрімко та лише нічні жахіття розділяли одну від іншої добу.

Чому ж усе так тяжко? Невже це злочин — просити легшої долі? Невже справедливо комусь жити в щасті та любові, а іншим ловити кожну блискавку, кинуту кимсь із небесних володінь? Чому Зора бачить стількох безтурботних дітей, а їй усе життя доводилося лайно чуже з'їдати й “дякую” за це казати? Чому в одних так дзвінко б'ється серце, а в неї штиль у грудях лиш гуде? Таке страшне звучання лише навіює кошмари. Нема благаного живого цокотіння. Лише безмовне і глухе гудіння.

Час від часу Зора допомагала сестрі Джури на роботі. Одного дня вони пішли в метро продавати квіти. Було вже доволі пізно і дівчинка майже засинала, тримаючи той букет на продаж. В руці вона все переминала п'ять копійок, намагалася згадати щось приємне у житті. Та от халепа. Нічого такого й не було. Хіба що мама Лала і Богдан. Але їхні лиця у спогадах так сильно стерло часом, що слабкі силуети здавалися лише неясним і давнім сном.

Заплющивши очі, її одразу повело. Руки ослабли і всі квіти впали на підлогу.

— Зора, — вигукнула Сестра Джури. — Що ж ти робиш?

Дівчина прокинулася і в паніці почала збирати в купку квіти. Але не для того щоб їх підняти, а щоби знайти свою монету, яка випала разом із ними. Руки тряслися, очі нервово бігали, але монети ніде немає. Тоді хтось нахилився біля неї, щось підібрав і простягнув їй долоню. У ній лежали її п'ять копійок. Узявши монету, Зора глянула на того, хто їй допоміг. Від побаченого вона ледь не знепритомніла. Їй здалося, що бачить привида. Фантом із минулого, чи з якоїсь іншої реальності, бо перед нею стояла вона. Зора. Тільки привабливіша, чистіша, здоровіша. На обличчі її привида був той самий здивований вираз. Зора ще раз простягнула руку до дивного видіння але не встигла ухопитися. Хтось позвав її.

— Маріє, — то був чоловік зі світлим волоссям та в дорогому пальто. Біля нього стояла рудоволоса жінка — елегантна, стримана пані.

— Доцю, ходімо. Ми запізнимося на літак.

— Так. Я вже йду, мамо.

Дівчина ще кілька секунд дивилася на Зору, а тоді побігла до батьків. Вони розчинилися у натовпі так само, як і з'явилися. Зора так і не зрозуміла, чи була то галюцинація, чи вона щойно бачила свого двійника. Можливо, свою споріднену душу. Можливо, рідну кров. Дівчину, яка була іншою стороною тієї ж самої монети, що й вона.

Схоже, що саме так виглядало б її життя, якби в удачі був трішки довший чуб.

Якби повіяв слабенький вітерець і прискорив вертіння монетки бодай на трішки. Бодай на краплинку. Бодай ледь-ледь. Але їй все ж випав орел.

Як би тяжко не було на новому місці, Зора звикнула й до Києва. Звикнула до Джури та його сестри. Звикнула до роботи, яку їй давали. Насправді звикнути їй було не складно. В кінці кінців, усе її життя складалося саме з цього. Постійні звикання, слухняність та покірність. Все дуже просто. Варто лише з коренем вирвати в людини волю.

Дні й далі лилися б однією густою рікою зі ртуті, і Зора спокійно існувала б далі, не проронивши жодного кривого слова, якби не радісна новина, яку приніс Джура одного березневого дня. До них їдуть гості, і серед них Богдан. Той самий хлопчина, який був Зорі сім'єю в найкращі її часи.

З тієї миті, як Зора почула цю новину, рум'янець не зникав з її обличчя. З ним ожила та врода в дівчинці, яку ховали всі роки смуток і журба.

До приїзду гостей усі готувалися мовчки. Кожного не покидало хвилювання. Зору хвилювала перша за багато років зустріч із Богданом, Джуру та його сестру — розмова, яка їх очікувала. Сестра одягнула Зору в найкраще плаття, яке змогла дістати, вимила її, розчесала. Закрадалося враження, ніби дівчинку от-от мають видати заміж. Або ж виставити на аукціон, мов річ, якою Зора себе і відчувала.

Нарешті довгоочікуваний стукіт у двері пролунав по всій квартирі. Джура, його сестра та Зора вмить підскочили і пішли зустрічати гостей. Немовля від переляку несамовито заплакало. Під ці звуки плачу в квартиру зайшло троє людей: брат Златан, із ним чоловік мами Лали, який був їй за батька, і його син Богдан.