Нові хазяїни, стара клітка

Розділ 3

Нові хазяїни, стара клітка

Більше не шукаючи собі проблем на голову, Зора протягнула ще шість років у Львові. Лише на свій тринадцятий день народження вона ризикнула втекти з табору, щоби посидіти липневої ночі біля фонтану, що навпроти Академічного театру опери та балету, за що, звісно ж, була покарана. То була остання краплинка бунтарства. І її успішно вичавили, як воду з ганчірки.

Одного ранку, коли Зора та інші роми знову пішли до парку, що навпроти вокзалу, до них приїхав молодий чоловік — брат Златана й барона. Його звали Джура. Він був худорлявим, зі зломаним носом та чотирма золотими передніми зубами. Вийшовши з вокзалу Чоловік попрямував одразу до своїх. Зора тоді сиділа під деревом, худіша, ніж будь коли, і підкидала час від часу п'яти копійкову монету. Вона уважно придивлялася до того, що ніс Джура. В одній руці він тримав клітчасту сумку, а в іншій щось велике й накрите синьою драперією.

— Агов, народ, — мовив він. — Зустрічайте Джуру.

— Здоров був, брате, — мовив Златан. — Де пропадав?

— У Вінниці.

— А що під рушником? — спитав один хлопець.

— А це невеличкий сюрприз. Готові? Гопля!

Джура скинув драперію. Під нею була клітка, а в тій клітці сидів молодий орел. Він був не більший за курку, проте вигляд мав поважний та гордовитий.

— Ти ба , — мовив брат, — обід привіз. Ти де його відкопав?

— Я на нього чесно заробив, — відповів Джура.

— Ага, аякже.

— Чесно. Я пів року відпахав у цирку. Був хлопчиком на побігеньках увесь час. А платили жалюгідний дріб'язок. От і подумав, як тікав од них: “А чого б це мені не прихватити з собою цього красеня? Так би мовити, за всі мої старання та важку працю.”

— Яка ж там праця? Ти й палець об палець ударити лінишся.

— Не треба мені тут. Не треба, — відповів Джура.

Усі діти позбігалися до клітки, щоб розгледіти дивного птаха. До них приєдналася і Зора. Той орел здавався їй таким нещасним. Дикий птах, який був народжений для неба та свободи, зачинений у клітці, в якій навіть крила не розправити. Скоріше за все, він і був народжений в клітці, долею якої розпоряджалися усі, крім нього самого.

— Як ти його взагалі провіз сюди потягом? - Спитав один хлопчик.

— Легко. Домовився з контролером, та й по всьому.

— І що плануєш з ним робити далі?

— Спробую продати десь тут, у Львові, а там поїду в Київ, до сестри.

Раптом його погляд зупинився на Зорі й обережно спитав:

— Хто це?

— Це Зора, — відповів брат Златан.

— Зора? — Джура питально глянув у вічі брату, а той йому кивнув. — Ну привіт, маленька.

— Привіт, — засоромлено відповіла вона.

— То ось, як ти виглядаєш. Тобі подобається чудо-птаха?

— На волі вона виглядала б краще.

— На волі? Хех. Волю можна відчути лише тоді, коли ти вдома. Біля своїх. А цей птах далеко від місця, яке можна було би назвати домом. Сам-самісінький він просто помре. Він навіть полювати не вміє.

— А ви випустіть його, і перевіримо.

Джура голосно розсміявся.

— Якщо я його відпущу, то хто мені грошенята принесе? Ти?

Вона знизила плечима.

— Я так і подумав.

Слухай, Златане, а нехай ця дівчинка поживе поки що зі мною у Києві. Га?

— Ні, — твердо відповів брат. — Вона ще мала.

— Мала? Зірочко, Скільки тобі років?

— Тринадцять.

— Тринад... Їй вже тринадцять, Братику. У нас в тринадцять вже заміж видають.

— Нехай поки побуде тут. Ще не час.

— І скільки ж їй ще маринуватися, Злате? Відпусти її зі мною. Нехай хоч столицю побачить. А наша сестра зможе привести її в порядок. Погляди на неї. Одні кістки та шкіра. Де рум'янець? Де щічки, за які можна пощипати? Нехай ці пів року поживе у Києві, брате. Нехай поживе у Києві. Пів року — і ми з сестрою зробимо з неї лялечку. Їй там сподобається. Нумо брате.

— Я сказав ні.

— Гаразд. Тоді може дозволиш мені поспілкуватися з нею? Як щодо обіду? Зірочко ти голодна?

Зора глянула на Джуру питально, ніби щойно дізналася, що можна бути неголодним.

— Схоже, вона згодна, — сказав Джура.

Зора пішла з братами до квартири Златана. Досі вона ніколи там не була. Та й взагалі рідко коли ночувала у квартирах.

За обіднім столом, доки Златан накладав у тарілки їжу, Джура уважно вивчав поглядом Зору. Дівчинка сиділа мовчки, боячись і поворухнутися лишній раз. На холодильнику стояв маленький увімкнений телевізор, по якому йшли новини.

Два дні тому знайшли дівчинку чотирнадцяти років, яку викрали...

— Скажи но, Зоре, — почав Джура, — ти знаєш, хто твої батьки?

— Джура! — стривожено перебив його Златан. Але той не чув брата. Він лише голодно вдивлявся в обличчя дівчинки.

— Ні, — опустивши голову, відповіла вона.

— А як би ти відреагувала, якби дізналася, що твої мама чи тато живі?

— Джура, замовкни, — наказав Златан, гупнувши тарілкою по столу.

— Ну гаразд, — розважливо відповів Джура. — Я справді почав дурниці молоти. Давайте ліпше телика подивимося.

Він взяв пульт і добавив гучності.

Дівчинка розповідає, що її відвезли до невідомого будинку, де накачали наркотиками та зґвалтували. Гвалтівник був...

Златан вимкнув телевізор, ледве стримуючи свій гнів. Джура прочитав по обличчю брата його думки і по-доброму мовив до Зори.

— Зірочко, сходи пограйся в кімнаті. Візьми з собою їжі скільки хочеш. А ми з братиком потеревенимо.

Зора, зробила, як їй звеліли. Вона намагалася поринути у свої думки, розглядаючи предмети у серванті, але не могла на них зосередитись. Біда усіх квартир — через стіни чути навіть як запалюють сірника.

— Ти чого надувся, брате? — мовив Джура.

— Закрий свій писок і не базікай, чого не просять.