Хапай шанс за чуба

Розділ 2

Хапай шанс за чуба

Львів. Нове місце, нові люди, новий дім. Не встигли вони вийти з вокзалу, як до них прибігла дюжина смуглявих дітей з вересками та сміхом. Примружившись від сонячного світла, Зора оглянулася довкола. Одразу навпроти вокзалу був невеличкий парк. У ньому відпочивали собі, лежачи на траві, все ті ж роми. Вона з радістю б їх перелічила, та, на жаль, вміла рахувати лише до десяти. Проте точно могла сказати, що їх набагато більше десяти, не рахуючи дітей, які бігали по території вокзалу.

Підійшовши із Зорею до старших, чоловіки передали їм дівчинку, і навіть не попрощавшись, пішли собі геть. Брат нового барона, Златан, прийняв дівчинку. Оцінюючи, прослизнув поглядом і мовив до свого приятеля:

— Що скажеш?

Той сидів собі на траві, налаштовуючи струни на гітарі, пофарбованій у яскраво салатовий колір. Він так само оцінив поглядом дівчинку, випнув нижню губу й відповів:

— Бліда, як смерть, але чорноброва, як ми. Ну то нічого. На сонці загорить - буде як справжня циганка. Як звати?

— Зора, - тихо мовила вона.

— Йди но сюди, Зора. Вмієш грати на гітарі?

Вона похитала головою.

— А що ти вмієш?

Знову похитала головою.

— Ну нічого. Ми тебе навчимо. Усьому, що знаємо. Усьому, що тобі знадобиться у житті. А для початку можеш поспостерігати за іншими дітьми.

Так Зора і вчинила. Вона спостерігала за своїми однолітками, як ті вправно виклянчували в людей то гроші, то їжу. Звідусіль вони постійно приносили до парку усе що змогли назбирати: шматочки піци від забігайлівки, з магазину копчений сир-косинку в жмені або викинутий кексик із кав'ярні. Після вдалого збирання, лягали хто де впав, на траві та ділилися одне з одним. Один хлопчина, понишпоривши у смітнику, дістав напівпорожню пляшку води, відкрив її, зробив один великий ковток і передав іншим. Ті теж зробили по ковтку і тоді хлопчина простягнув пляшку Зорі. Дівчинка спочатку засумнівалася, але все ж таки взяла та радо допила воду, теплу, проте освіжаючу в такий спекотний день.

За один рік свого життя Зора не тільки змогла прижитися у новій сім'ї, а й вивчити основні принципи виживання. Вона та інші цигани, які її виховували, жили подалі від згустку будинків. Їхній наметовий табір, розміщений у лісі, швидше нагадував купку халабуд, які діти будують у себе на подвір'ї. Намети, зроблені з дощечок, ящиків та килимів, накритих поліетиленом, хоч і не захищали від ливенів, проте від невеличких дощів, вітру та вечірнього холоду в них можна було знайти прихисток. Златан, брат барона, жив окремо, але постійно пильнував Зору. Він стежив за кожним її кроком, бо знав, хто вона. Він знав про неї більше, ніж сама мама Лала. Та цей секрет мав лишатися й далі в таємниці, доки час не прийшов. А доти він стежив.

Кожного дня Зора зі своїми приятелями ходила до залізничного вокзалу, надягала маску голодної нещасної дівчинки і бродила між людьми зі простягнутою рукою. Принесе до табору гроші — її похвалять (забравши усе, звісно ж), не принесе нічого — що ж, бувало по-різному.

Одного такого дня Зора як завжди ходила поміж рядами лавок у вокзалі, протягувала руку, отримувала у свій адрес лайливі слова, погляди з відразою, а в кращих випадках просто ігнорування. Не маючи за цілий день в кишенях ні ґудзика чи обгортки з-під цукерки, дівчинка вже втратила будь яку надію. Та врешті-решт сталося дещо несподіване.

Зора підійшла до входу у платний зал для очікування і просто спостерігала за людьми, які сиділи там на зручних місцях. Хтось розмовляв по телефону, хтось, попиваючи каву, читав книгу, або просто й безтурботно дрімав. Зала чиста та приємна. Не було нагромаджених куп валіз, не було сплячих бездомних, не було таких, як вона.

В ту мить одна жіночка різко опустила щойно дочитану газету й глянула на поріг. Її погляд прикипів на маленькій дівчинці. Вловивши її погляд, жінка вказала пальцем, щоби та підійшла. Але Зора лише злякалася і відійшла на кілька кроків назад. Тоді жінка сама підійшла до виходу.

— Дівчинко, — гукнула вона, не виходячи з залу. — йди но сюди.

Зора захитала головою і вже була готова тікати, але жінка вигукнула їй у слід:

— Стривай, кажу. Я тобі дещо дам.

Це вже зацікавило маленьку Зору, і вона обережно повернулася до жінки, простягнувши долоню.

— Ні. Спочатку зайди. — мовила жінка.

— Але пані, — почала було контролерка, — сюди не можна...

— Кому не можна? — суворо запитала жінка, поправляючи свої окуляри. — Не можна людині, точнісінько такій самій, як ви, з руками і ногами?

— Але ж... вона... — контролерка глянула на замарану Зору в дрантях і ледь помітно скривилася.

Жінка стисла від незадоволення свої тоненькі губи, дістала з гаманця дві сотні (а Зора вже була готова простягти свою долоню до самого її носа) і поклала на стіл.

— Цього, я надіюсь, вистачить для покриття усіх незручностей?

Контролерка сіла собі назад на свій стілець і сховала гроші. А Зора дещо розчарувалася.

— Ходи за мною, — мовила жінка.

Вони сіли поряд із її невеличкою сумкою. Поки жінка мовчки розглядала Зору, дівчинка розглядала усі зморшки на суворому обличчі цієї пані.

— Як твоє ім'я? — дещо по-світському запитала жінка.

— Зора.

— Як зірка?

— Так, тьотю.

— “Тьотю”. Звертайся до мене — пані Тамара.

— Добре, тьотю. Тобто... пані Тамара.

— Де твої батьки, Зоре?

— Татка немає, а матуся тяжко хвора. Вона лежить у лікарні і їй дуже потрібні гроші на ліки. Я...

— Ні, — перебила її жінка. Хоча вона могла нічого й не говорити. Сам її холодний погляд, здавалося, міг зупинити час. — Де твої справжні батьки?

Зора від сорому опустила погляд і знизила плечима.

— То ти сирота?

Та нічого не відповіла.

— Скажи-но мені, Зоре, чи мріяла ти коли-небудь про інше життя?