Потяг долі

Розділ 1

Потяг долі

Орел і решка — здавалось, обсолютно різні слова, які по значенню не мають нічого спільного між собою. Проте вони стали для нас чимсь більшим, ніж просто слова. Ми кидаємо монету вгору і даємо їй право вирішувати за нас, коли самі не можемо (або не хочемо) цього робити. Орел чи решка, пан, або пропав. Шанси п'ятдесят на п'ятдесят. Для когось одна сторона монети може принести лишню сотню додому, для когось допоможе з вибором банки кетчупу в супермаркеті, а для когось — назавжди змінити життя.

Однієї липневої безмісячної ночі у потягу, що мчав по рейкам між карпатських гір, сиділа дівчина, зовсім юна, щоби бути жінкою, але достатньо намучена, аби дитинство вже зникло за горами страждань. Вона сиділа біля вікна пустого купе, а біля неї лежали загорнуті в покривала дві новонароджені дівчинки. Їй тяжко було дивитися на них. Кожного разу, коли поглядала на своїх доньок, у серці все стискалося і в очах мелькав образ чоловіка, який обезчестив її. Кожного разу, як чула мирне дихання немовлят, їй чулися крики і стони смердючого п'яниці. Щоразу, як по тілу проходили сироти, вона згадувала канаву у якій ховалася від нього холодної жовтневої ночі.

Дівчина прокашлялася, прикривши рот рукою, глянула на кров, що стікала долонею, витерла її об рукав і зробила великий ковток кагору. По щоці потекла самотня сльозина, яку вона радо дозволила би комусь витерти з її блідої щоки. Та таких людей, на жаль, не було.

Знову прокашлявшись, дівчина перевірила, чи не розбудила немовлят, схожих одне на одну, як дві краплі кагору на дні її пляшки. Вони досі безтурботно спали.

Дівчина розуміла, що їй не в силу підняти на ноги двох доньок. Вона розуміла це за довго до того, як сіла в цей потяг. Так само заздалегідь розуміла, чому сіла в нього. У потяг зайшла дівчина з двома дітьми, а мала вийти лише вона. Такий був план. Жорстокий і водночас розумний. Принаймні, так гадала вона.

Але в голові постійно крутилася думка: “Ні, я так не вчиню. Я зможу їх виростити, — вона прокашлялася, виплюнувши криваву слину. — Принаймні одну точно”.

Одну точно зможу, повторила ще раз дівчина. Питання стояло наступне — котру з них?

Жахлива річ — покидати свою дитину на напризволяще. Не менш жахливо — обирати, хто це буде. Один голос — його можна назвати сп'янілим — шепотів дівчині: “Яка різниця. Вони все одно на одне лице”. Інший голос — його було би правильно назвати совістю, чи материнським інстинктом — мовчав.

Неусвідомлено її тремтяча рука потягнулася до кишені й видобула звідти п'яти копійкову монету. Дівчина легенько підкинула її, зловила і відкрила долоню. Орел. Їй випав орел.

Не довго думаючи, вона зібрала свої речі, поклала пусту пляшку собі в рюкзак, акуратно взяла на руки одне немовля і на наступній зупинці вийшла з вагона.

Жінка — контролер підозріло глянула на дівчину, що поспіхом побігла якомога далі від потяга і вирішила перевірити вагон. В одному з купе вона побачила те, чого й боялася — самотнє немовля. Та ця історія не про неї. Вона про ту, що зараз плакала на руках у дівчини, яка тікала темним жахаючим лісом серед Карпат. Про ту нещасну дитину, якій випав орел.

Біжучи у повній темряві, дівчина не могла передбачити своє майбутнє ні на крок. Кілька разів ледь не впавши, вона все одно продовжувала бігти. Дитя плакало, заливаючись слізьми і, схоже, хтось почув її крик. За п'ятдесят метрів від дівчини між деревами замиготіли ліхтарики. Вона злякано почала уколисувати дитину і пішла у протилежну сторону. Не вистачало їй ще раз попасти комусь у руки.

— Хто там? — гукали чоловіки. — Виходьте!

— Дівчина, зігнувшись, тяжко прокашлялася, витерла кров і побігла далі. Але світло з ліхтариків наздоганяло її. Дитя не переставало плакати. Їй вже й самій хотілося заплакати від безвиході. Двоє чоловіків бігли на плач. Вони були вже близько. От-от наздоженуть. Та коли все-таки наздогнали, знайшли тільки маленьку дівчинку, загорнуту в покривала.

— Звідки вона тут узялася, чорт забирай? - спитав один.

Вони забрали покинуте під деревом немовля і продовжили пошуки, та нікого більше не знайшли. Покинувши пошуки, Чоловік глянув на дівчинку й тихо мовив:

— Ну що ж, дитинко, ласкаво прошу до Ромського табору.

Коли чоловіки повернулися додому, їх зустріли налякані жінки та діти. Чоловік віддав немовля своїй дружині і пішов назад у ліс.

На руках у жінки Дівчинка нарешті заспокоїлася і заснула.

— Як же ти сюди потрапила, дитинко? - мовила жінка. - З'явилася до нас темної ночі, мов та зірочка в небі. - і, не довго думаючи, додала. - Зора. Твоє ім'я — Зора.

— Дарма ти вже їй ім'я дала, Лало. - мовив чоловік, що зайшов у дім. Тьмяне світло від гасової лампи окреслило великий силует, у якого виблискували в напівтемряві великі карі очі та дорогоцінний перстень на руці.

— Бароне, - мовила жінка. - пробачте я лише подумала...

— Циц, - перебив він і взяв у неї немовля.

У хату зайшло ще два чоловіка, які й знайшли дитину.

— Говоріть, - сказав барон до них, не зводячи очей із дівчинки.

— Ми обійшли кожне дерево. Нікого не знайшли.

Барон мовчазно покивав головою, тоді перевів питальний погляд на усіх присутніх і мовив.

— У кого які думки щодо неї? Кажіть. Я хочу почути.

— Гадаю це дитя тут лишнє, — мовив один. — Для чого нам чужі, коли в нас і своїх вистачає?

— І що, просто віднесемо її туди, де взяли? - спитала жінка.

— А що ти пропонуєш, Лало? - спитав другий, її чоловік.

— Лишимо. У нас лишимо.

— Ми своїх трьох ледве на ноги ставимо. Це безглуздя, Лало.

— Хоча би на перший час. Гляди, може завтра хтось за нею явиться. Бароне, ви як гадаєте?

— Я більше прихильний до першого варіанту, - відповів барон. - Але покидати малих невинних дітей — то по-варварськи. Я дозволю її лишити на деякий час. Якщо, звісно, ви візьмете її до себе. Ні — завтра ж відвеземо, куди треба.