Глава 35

— Доброї ночі! — привітався брат Юлі.
— Проходьте, сідайте до столу, — запросив гостей Петро, хоча відчував, що приїхали вони не просто привітатися.

Еміліан пропустив уперед Гожи й обережно притримав двері, які й так зачинилися б за допомогою доводчика.
— Гарно тут у тебе, — промовив Юлін брат, оглядаючи кімнату. — А я думаю, чого це Гожи так хоче працювати у вас.

— Хіба через це? — не стрималася Діана.
— Так. Якщо ти про ту історію з Климом, то їх обох тоді підставили. Хто це зробив, сподіваюся, здогадаєтесь, і навіщо — теж.

— Невже знову Марго? — підняв брови Степан.
— Її куратори. Колишні, — Еміліан витримав паузу. — Покійні, — додав він таким буденним тоном, ніби розповідав про трансляцію засідання Верховної Ради.

— Слухай, звідки ти це знаєш? І взагалі ти якось забагато знаєш, — не витримав Петро.
— Звучить, як погроза зі старого детективного серіалу про Коломбо, — розсміявся Еміліан.

Петро недовірливо подивився на цигана.
— Ти що, думав, я, крім коней та лісу, нічого не знаю? Ех ти...

Петро знітився. Саме такої думки він був про Юлиного брата, але хіба можна таке казати вголос?

— І все ж таки, — повернувся до свого питання Петро.
— Не поспішай. Невдовзі все дізнаєшся. Зараз головне — не допустити цю всю сволоту до нашого регіону. Хотілося б, звісно, щоб по всій країні їх не стало, але там є кому цим займатися. Моя зона відповідальності — тут.

Усі присутні, включаючи Юлю, подивилися на Еміліана.
— То ти..? — почала вона, не знаючи, як точно сформулювати питання, але брат перебив її на півслові.
— Так, я вже не перший рік працюю в Службі безпеки України, — для підтвердження своїх слів циган дістав посвідчення, і Петро уважно його перечитав.

— Ти знала? — звернувся він до Юлі.
— Ні! — щиро здивувалася вона. — Але як це можливо?
— Давайте зараз не будемо акцентувати на цьому увагу, я не для того прийшов. Завтра, окрім весілля сина прокурора та доньки дільничного, починається підготовка до прийому делегації, яка займається всеукраїнським конкурсом, на який ви подалися від нашої громади. Посиленою увагою до регіону планують скористатися малоповажні колеги твоєї колишньої, — Еміліан обернувся до Петра.

— Це я вже зрозумів. І схоже, вони знову планують використати Клима для своїх брудних справ.
— Саме так, — підтвердив Еміліан. — Але є й гарна новина: вони поки що не підозрюють, що Клим у темі й усе робить за моїми вказівками.

— Он як? — здивувався Петро. — Ти починаєш мене лякати.
— Дивно, що це сталося, коли я прийшов із допомогою, а не тоді, коли ти з'ясовував стосунки у таборі, — розсміявся Еміліан.

— Давайте вже ближче до справи, — втрутилася в розмову Юля. — Який план дій? Ти ж прийшов із якоюсь пропозицією?

Еміліан зручно вмостився і налив собі зеленого чаю із заварника, який підготувала Гожи.
— Завтра зранку почнуть з’їжджатися до Новоукраїнки різні поважні, і не дуже, "бобри". Ваше завдання — передавати мені інформацію про будь-яку підозрілу особу. Деяких зрадників ми знаємо, але є такі, що досі не потрапляли в наше поле зору.

Степан із Петром мовчки перезирнулися і, синхронно знизавши плечима, кивнули. Усі інші просто промовчали.

Ранок почався традиційно з відчайдушного кукурікання на все село. Петро розплющив очі й подивився на годинник. Треба було вставати. День обіцяв бути насиченим.
Подолавши підступне бажання перевернутися на інший бік та подрімати ще кілька хвилин, він підвівся з ліжка. Після швидкого душу попрямував одразу до ресторану. Там уже кипіла робота.

— Доброго ранку! — першою привітала начальника Діана. Виглядала вона бадьорою та життєрадісною. Якби Петро не сидів із нею поряд до півночі, він ніколи б у це не повірив.

— Доброго. Як ти? Чудово виглядаєш!

Діана аж зашарілася від його слів.
— Дякую, чудово. У нас майже все готово до прийому гостей. Останні штрихи на кухні — і все.

— То значить, ти маєш час випити зі мною кави, — посміхнувся Петро. — Хоча я б чогось іще з’їв.
— Ти маєш унікальну можливість продегустувати будь-яке блюдо зі святкового столу.

— Пропоную зробити це разом, — і, не чекаючи відповіді, Петро взяв Діану за руку й потягнув до кухні.

Але в цей момент пролунав дзвінок, і Петро зупинився, щоб відповісти. На екрані висвітився напис "НОМЕР ПРИХОВАНО". Петро, не вагаючись, натиснув "Прийняти".
— Ти догрався. Вони вже йдуть до тебе, — почувся віддалено знайомий, трохи тремтячий голос. Виклик одразу скинули, і Петро, знизавши плечима, попрямував далі за Діаною.

Усе було неймовірно смачним, але думки Петра були зайняті лише тим, аби пригадати, кому належить голос, що щойно телефонував.
— Бляха, Рома! — Петро підскочив на ноги зі шматком м’яса по-французьки у роті.
— Який Рома? — Діана занепокоєно відсунула решту страви подалі.
— Юлин залицяльник. Він із ними заодно. От же ж негідник. Треба було йому таки зламати носа! Тепер я точно не відмовлю собі в цьому при першій-ліпшій нагоді!

— Заспокойся. Прожуй спочатку, — Діана лагідно погладила Петра по плечу.

— У нас усе готове до прийому?

— Не турбуйся, все як треба, — запевнила Діана. — А ти що, на урочисту частину до брата не поїдеш?

— Ні. Що там робити? Вони скоро сюди самі приїдуть, — розсміявся Петро й пішов до виходу, паралельно когось набираючи на телефоні.

— Феліксе Володимировичу, все готово, можемо починати, — за невеличким столиком у відлюдкуватому помешканні Павла сиділи троє: сам Павло, Фелікс та Роман.

— Давайте! Я у вас вірю! Тільки не повторіть долю Маргарити Соловйової, я вас прошу.

Роман і Павло вийшли на двір та рушили в бік села. Ледве вони відійшли на кілька десятків метрів, як з-під вікна, котре добряче затіняв кущ глоду, пригинаючись до землі, відбіг малий циганчонок. Впевнившись, що його ніхто не помітив, він випростався в повний зріст і стрімголов помчав у бік табору.