Глава 30

Зітхнувши, Діана почала зізнання.

— Я не сама пішла з минулого місця роботи. Мене звільнили. За махінації із закупівлями.

Петро насупив брови.

— І багато вдалося "намутити"?

— Та де там. Я попалася, не встигнувши зрозуміти, що до чого.

— Як це сталося?

— Почалося все з того, що мені терміново знадобилися гроші. Велика сума. Мама мого колишнього хлопця потрапила до лікарні, і одним словом, потрібні були гроші. Я пішла до директора ресторану, де працювала, і попросила аванс. Та він відмовив. Сказав, що ресторан майже не приносить прибутку, і все таке. Наступного ранку до мене підійшов експедитор нашого постачальника і запропонував трохи підзаробити. Звісно, я здогадувалася, що йдеться про щось не зовсім законне, але легкі та швидкі гроші — це ще та спокуса, коли в них є нагальна потреба.

Петро мовчки слухав, не перебиваючи. Іноді зводив брови й примружував очі.

— І що ж він тобі запропонував?

— Приймати морепродукти за документами в більшій кількості, ніж фактично. А різницю ми мали ділити навпіл.

— Як довго працювала ваша схема?

— Один раз. Точніше, жодного. Тому що, як тільки я підписала прийом товару, через годину з'явився директор і змусив усе перерахувати й перевірити в його присутності.

— Часто він так робив?

— Вперше.

— Підстава. Ясно. Чому ти вирішила мені це розказати? І головне — чому саме зараз? — Петро не міг знайти логічного пояснення і це бентежило його більше, ніж сама історія, яку розповіла Діана.

— Тому що я хотіла тебе застерегти від неприємних несподіванок з боку Юлі.

— Юлі? — здивовано вигукнув Петро. Про Юлю він зараз менше за все очікував почути.

— Саме так. Вчора, коли ми поверталися на квадроциклах додому, вона від'їхала в бік і почала погрожувати мені викриттям того, що я тобі розповіла.

— Справді, ми з Дем'яном бачили, як ви їхали від річки. Ще думали, чи доцільно купатися під час їзди по пилюці. Але чому вона вирішила тобі погрожувати? Що вона хотіла на томість?

— Вона чомусь вирішила, що я претендую на її місце. У плані ваших стосунків. Але головне — вона не збирається за тебе заміж.

— З чого ти взяла? — Петро занепокоєно торкнувся волосся.

— Я давно знаю Юлю. Тим більше, вчора вона сама мені про це сказала. Мабуть, вирішила, що погрозами закриє мені рота. Але мені вже байдуже. Можеш хоч зараз звільняти.

— За що мені тебе звільняти? Ти ж у мене поки нічого не вкрала. І я впевнений, що цього й не станеться. А звідки Юля знає про цю історію?

— Виявилося, що цей водій — її друг дитинства. До речі, він з дитинства бігає за нею. У нашому селі його бабця жила. До речі, я вчора бачила його здалеку. Я впевнена, що вони з Юлею бачилися.

Петро обхопив підборіддя долонею й підняв обличчя до стелі.

— Як звати цього друга?

— Годзевич Роман, — Діана подивилася на вираз обличчя Петра і вжалася в спинку дивана. — Що з тобою? — наважилася запитати вона.

— Схоже, я теж його бачив. Він дійсно має якісь психічні розлади? Як він тоді водієм працює?

— Я не знаю ні про які психічні розлади. Хіба що шансон слухає та постійно лотереї купує.

Петро сердито грюкнув кулаками по столу так, що аж склянки підскочили. Помітивши перелякане обличчя Діани, він спробував посміхнутися, чим ще більше налякав дівчину.

— Дякую тобі, що все це розповіла. Що з цим робити — поки не знаю. Треба подумати наодинці. Вибач.

— Звісно. То я не звільнена? — обережно поцікавилася Діана.

— Звісно, ні! Бенкет на носі. Займися краще підготовкою, — цього разу Петро вже посміхнувся своєю звичною посмішкою, а не оскалом скаженого єнота, і Діана відповіла тим самим.

Коли Діана вийшла з кабінету, Петро хотів ще випити, але передумав. Натомість він відкрив ноутбук і занурився в пошуки. Він декілька годин просидів в інтернеті, щось вишукуючи на сайтах збору інформації та в соціальних мережах, періодично щось записуючи в блокнот і з кимось переписуючись.

— От же ж коза, — нарешті пробурмотів він і, недобре посміхаючись, відкинувся на спинку крісла.

Посидівши, дивлячись у вікно, наче готував план порятунку щонайменше планети, він стрімко підвівся й рішуче попрямував униз.

Діана якраз закінчувала муштрувати офіціанток та барменів. Петро дочекався, коли вона нарешті залишить їх у спокої, і відізвав убік.

— Ти знаєш, як знайти того Романа?

— Якщо він тут, то, мабуть, у хаті покійної тітки. Це в сусідньому селі. А що?

— Покажеш?

— Добре, але що ти хочеш робити? — занепокоєно спитала Діана.

— Просто поставлю декілька питань, — Петро вже прямував до машини, не чекаючи згоди Діани.

Дівчина швиденько попрощалася до ранку з працівниками й сіла поряд із Петром.

Через двадцять хвилин білий позашляховик зупинився біля високого паркану, за яким ледь виднівся дах будинку.

— Чекай мене поки в машині, — зупинив Петро Діану, яка зібралася відкрити двері.

Роман був удома і відреагував на появу Петра досить емоційно. Спочатку заверещав, як тримісячне порося, а потім схопив зі столу графин із водою, облився нею і спробував погрожувати:

— Не підходь краще до мене! Пожалкуєш!

— Та я бачу, — спокійно відповів Петро, маючи на увазі облиту водою матню Романа.

— Що тобі від мене треба? Що вона тобі наговорила?

— Хто вона?

— Юля. Це вона тебе нацькувала? Вона брехуха! Все це неправда! Вона й тобі бреше. І заміж за тебе не збиралася. Їй треба була лише твоя допомога з рекламою і кіньми.

— Стоп, стоп, стоп. Давай не тарахти. Постав графин. Сядь. І розповідай по порядку. Що у вас із Юлею за спільні справи? Якщо розкажеш зараз всю правду, можеш сподіватися, що я тобі нічого не зламаю.

Роман інстинктивно сіпнувся й втиснувся у спинку стільця.

— Вона мені подобається ще зі школи. Ми навіть товаришували. Я постійно допомагав Юлі: то з навчанням, то з кіньми, то ще з чимось. Але далі дружби це так і не зайшло, як би я не намагався. Коли ми подорослішали, і Юля почала зустрічатися з хлопцями, то часто розповідала, як кого надурила, та як вони виконують її забаганки. Одним словом, весь час хтось працює на неї задарма. От як ти зараз. Вибач.