Глава 29

Юля з Романом перелякано подивилися на велетня, що підійшов верхи на Буревієві. Петро ж виглядав так, ніби вдарений об вагани.

— Давай розповідай усе як є! — гаркнув він.

— Петре, це трохи не те, що ти подумав, — почала Юля, але Петро її перебив.

— А що я подумав? Звідки ти знаєш?

— Ну, почув. Я тобі все вдома поясню. Заспокойся, будь ласка, — Юля говорила таким спокійним і впевненим голосом, що Петро розгубився.

— А це хто такий? — тикнув пальцем він у бік Романа.

— Це... давній знайомий. Я тебе прошу, не звертай на нього уваги, і поїхали додому, нормально поговоримо.

Руслан ошелешено кліпав очима й крутив головою від Юлі до Петра та навпаки.

— Звідки він взявся? Місцевий? — останню фразу Петро вже кинув безпосередньо Роману.

— Ні, не зовсім. З сусіднього села, — тремтячим голосом відповів він.

— Давай дуй додому, — промовив Петро, трохи почекавши, а потім додав: — Доки я добрий.

Почекав кілька секунд і гаркнув, немов дракон, який курив з першого класу й до пенсії: — Бігом!

Більше натякати Роману не треба було. Здимів він так швидко, що над стежкою лиш пилюка від його ніг стелилася.

— Розказуй тут. Не будемо чекати до дому, — переключився Петро на Юлю.

— Гаразд. Тільки не нервуйся так, будь ласка. Ти мене лякаєш.

— То маєш чого боятися?

— Роман хворий на голову. В прямому сенсі. Має якусь психічну ваду, але цілком безпечну для оточуючих, тому живе з мамою, яка ним опікується. Розумом він як дитина, хоча й доволі розвинена дитина, — почала розповідь Юля, спостерігаючи за ошелешеним поглядом Петра.

— А що йому від тебе потрібно? Звідки ти взагалі його знаєш?

— Та ще зі школи. Він тоді вже бігав за мною, а потім захворів. Щось типу запалення мозку. Лікарі навіть не були впевнені, що він виживе. Роман вижив, але наслідки хвороби не дуже втішні. Тому доводиться іноді щось вигадувати, аби він не наробив дурниць.

— То може варто провести його додому? — змінив гнів на занепокоєння Петро.

— Ні! Не треба! Сам впорається, — поквапилася відмовити Петра Юля. — А як ти тут опинився?

— Обкатували Дем'янові квадрики. Он якраз на галявині всі наші.

— Бачу. І Діана тут. Як це вона покинула робоче місце посеред дня?

— Я вмовив. Навіщо ти їй наговорила капостей?

— Щоб не розявляла рота на чужих чоловіків, — сердито сказала Юля й зіскочила з коня на землю.

Накинула повід на гілку дерева та підійшла до квадроциклів.

— Гарні, — нарешті заговорила вона, не то до техніки, не то до її господаря, а може й взагалі сама до себе. Але Дем'ян одразу ж підійшов і почав вмовляти спробувати проїхатися. Правда, вмовляти Юлю й не треба було. Вона одразу погодилася і з нетерпінням чекала, поки Дем'ян покаже, як його запустити.

— Петре, ти ж зможеш привести двох коней? — заглядала вона Петру у вічі своїми величезними очима. — А я Діанку довезу.

— Я можу допомогти з конем, — визвався Дем'ян, — а ви їдьте до мене, ми скоро вас наздоженемо.

Юля з Діаною виїхали першими. Помчали з такою швидкістю, що лиш пилюка стовпом здійнялася позад них, окуваючи все навколо.

— Вогонь - дівчина, — мотнув у бік пилюки головою Дем'ян.

— Угу, — погодився Петро і зітхнув. — Поїхали.

На розвилці неподалік села Юля взяла правіше, в бік річки. Зупинилася в низині за кущами глоду й заглушила двигун.

— Коротше так, — сходу почала руда, — мені байдуже, що ви там з Петром мутите, але якщо маєш намір вийти за нього заміж — навіть не мрій.

— Я тебе не розумію. Ти що, здуріла? — Діана перелякано дивилася на Юлю.

— Я тебе попередила. І не вздумай бовкнути щось про цю розмову. Бо тоді я йому розкажу цікаві деталі твого минулого. Побачимо, чи буде йому потрібна така адміністраторша.

Діана зблідла. Аби не почала труситися, нижню губу дівчина прикусила.

— Ну, я бачу, що ти мене зрозуміла, — Юля в знак задоволення результатами розмови плеснула долонями по бензобаку й запустила двигун.

Нагорі почулися звуки інших квадроциклів, які повернули в бік села.

Петро з Дем'яном вели коней кроком, тому значно відстали від друзів і бачили, як Юля з Діаною виїжджали зі сторони річки.

— Непогана ідея, — зауважив Дем'ян, вказуючи на дівчат. — Може й ми трохи змиємо пилюку в річці?

— Ти гадаєш, вони купатися їздили?

— А що ж іще? — здивувався Дем'ян.

— Поглянь, — замість відповіді Петро вказав на стовп пилу, в якому знову розчинилися силуети мотоциклістів.

— Ну... мабуть, тоді щось інше, — погодився Дем'ян.

— На перегонки? — підморгнув Петро товаришу.

Той лиш мотнув головою на знак згоди і легенько стукнув п'ятами Буревія по ребрах. Вже за кілька хвилин вони домчали до Дем'янового будинку. Як Петро не намагався, але наздогнати набагато легшого вершника, на молодшому коні виявилося непосильною задачею. Але він зовсім не засмутився через те.

— Вибач, що в обід так вийшло з одягом, — притулившись до Петра, прошепотіла Юля, коли вони залишилися трохи подалі від інших. — Щось я якась знервована останнім часом. Може, влаштуємо сьогодні невеличку романтичну вечерю?

— А заодно й новосілля відзначимо. Я сподіваюся, там вже меблі привезли. Зараз покажемо, що куди ставити, а самі можемо з'їздити до району щось замовити.

— А коли вже наша кухня запрацює? — лисицею вилася біля Петра Юля.

— Зранку має новий шеф приїхати прийняти кухню і підібрати собі команду, а Діана займеться офіціантами та барменами.

— Швидко. Ти молодець!

— Це Діанка молодець, і Фелікс не підвів з працівниками. До речі, за кілька днів приймаємо перший бенкет. Весілля. Тож треба не сісти дупою в багнюку.

— Я впевнена, що все буде гаразд, — Юля непомітно від Петра зиркнула на Діану недобрим поглядом.

Ранок почався з метушні. Юля побігла до себе, адже день був розписаний прокатами до самого вечора, і Костя з Іриною також потребували відпочинку. Діана зранку прийшла до ресторану й чекала на дівчат, які хотіли спробувати себе в ролі офіціанток. Шеф мав прибути ближче до обіду. Фелікс подякував Петру за приємну співпрацю, коли той остаточно розрахувався за послуги, і разом із дружиною вирушив до міста, щоб докупити все необхідне для Павла. Павло підготував чималий список і, не чекаючи, почав вирізати з того, що мав, фігурки старовірських богів.