Глава 34

Петро зробив ще декілька спроб зв'язатися з Климом, але марно.

— Діано, вибач, але вечерю доведеться перенести на інший раз. Дійсно треба повертатися до Новоукраїнки.

— Ми з вами, — миттю відгукнувся Фелікс.

Петро з Діаною перезирнулися і через секунду одночасно схвально кивнули.

— Поїхали! — Петро вже зібрався було йти, але Фелікс його окликнув.

— Я розрахуюся за вечерю і дожену вас.

— Слушна думка. Я й забув!

— Отак от, не встиг стати ресторатором, а вже скрізь як вдома, — розсміялася Діана.

— Ми куди? — запитала Юля, коли до Новоукраїнки залишалося кілька десятків кілометрів, а Петро чомусь звернув з головної дороги в бік райцентру.

— До Клима спочатку заїдемо. Раптом він вдома, — скоріше для годиться вирішив Петро.

Але нікого вони не застали. Погукавши та постукавши по воротях, дочекалися лише лайки сусіда. Врешті, старий сивий дід з хати навпроти трохи заспокоївся й повідомив, що Клим ще після обіду кудись поїхав і більше не повертався.

— Ти можеш розказати нам, що ви затіяли? — не витримала Юля.

— Обов'язково розкажу, як тільки знайду Клима.

— Та що ж там таке він має зробити? — в голосі Діани вже чулося занепокоєння.

Проте Петро мовчав.

— Упіймати на гарячому злодія, — зітхнув Петро.

— Ооо, навіщо ми тоді приїхали до хати Клима? — здивувалася Юля. — Ти вважаєш, що він сам на себе виведе, чи як?

— Я думав, застану його вдома.

— Ну-ну, — рудоволоса скептично гмикнула.

— Ти щось знаєш і мовчиш? — здогадався Петро. — Давай кажи, немає часу гратися.

— Пам'ятаєш ту парочку, що оселилася у Степана в перші дні, як ти приїхав?

— Так, я їх ще в таборі потім знайшов.

— То твоєї колишньої сепарші однопартійці, хай їм трясця.

— Але ж я сам їх знайшов, коли вони до табору втекли, — Петро виглядав, як маленька дитина, що не встигла разом з усіма побачити веселку після дощу.

— Ну доручення ти теж сам написав, але воно чомусь у тебе викликало підозри, а багато дивних речей не викликало, — розвела руками Юля.

— Ну, блін, і Санта Барбара, — єдине, що вимовив за весь час Фелікс.

— Петре, поїхали в Новоукраїнку до ресторану. Щось мені неспокійно, — промовила Діана.

Ніхто не став заперечувати, і через п'ятнадцять хвилин вони вже заходили в темне приміщення, де лиш підсвічувалася барна стійка.

Всілися за найближчий столик, і Петро приніс пляшку мартіні й келихи. В цей момент за вікнами щось захрускотіло, і вхідні двері раптово відчинилися. Всередину увірвалися люди у військових костюмах кольору койот та в балаклавах, і один з них наказав нікому не рухатись.

— Відбій, відбій, хлопці, — Петро помахав неочікуваним гостям рукою, неначе зазиваючи сідати на підлогу. Але на тих це чомусь не подіяло.

Петру на телефон прийшло повідомлення від Клима. Він відкрив його і змінився в обличчі. "СЛУХАЙ ВСЕ, ЩО ТОБІ СКАЖУТЬ ЗАРАЗ", написав троюрідний брат, з яким, як гадав Петро, вони складали план захисту від шахраїв.

— Готовий до розмови? — подав голос один з чоловіків у балаклаві.

— Говори вже.

— Відійдемо.

Петро поглянув на переляканих друзів і спробував їх заспокоїти невпевненою посмішкою.

— Я скоро повернуся, без мене все не випийте.

— Ходімо до мого кабінету, — звернувся вже до непроханого гостя Петро і пройшов повз нього.

— Ти глянь, який хитрий. Ходімо на подвір'я, а хлопці поки приглянуть за твоїми друзями.

— На подвір'я так на подвір'я, — легко погодився Петро і штовхнув сільські двері.

Коли вони відійшли до фонтану, який дзюрчав переливаючись різнобарвним підсвічуванням, чоловік у балаклаві різко повернувся і відступив на крок від Петра.

— Завтра приїздить перша частина делегації з комісії всеукраїнського конкурсу. Буде телебачення, багато поважних "бобрів" зі світу політики і ... наш кандидат. В твоїх інтересах, аби він отримав максимальну підтримку з боку населення вашого регіону.

— Ти так говориш, ніби у мене немає вибору, — розсердився Петро.

— Звичайно, є! Але, якщо він буде неправильним, то і наслідки послідують відповідні. Петре, розуй очі. Навколо тебе ворогів більше, ніж друзів. Хоча все залежить від тебе. Все може швидко змінитися.

Непроханий гість пішов геть, зробивши знак своїм колегам теж виходити. Петро сів на лавочку біля фонтану і замислився про все почуте. Підозри все дужче гризли його зсередини. Здавалося, що навкруги дійсно нікому довіряти. Ні Климу, ні Юлі, ні Феліксу. Треба поговорити зі Степаном. Це зараз, мабуть, найголовніше.

Він повернувся до зали ресторану, де, здавалось, ні на кого особливого враження несподіваний наліт незнайомців не справив. Лише Юля виглядала дещо пригніченою.

— Я скоро повернуся. Можете в барі брати що бажаєте, — і нічого більше не пояснюючи, пішов до денника, де стоячи дрімав Шовк.

Степан ще не спав. Він сидів в альтанці і міняв обшивку сидінь на кареті, яку на днях замовив, аби використовувати в якості таксі для зустрічі гостей.

— О, про вовка промовка, — в звичній манері, замість привітання, промовив Степан.

— Скажи чесно, ти за мене чи за них? — запитав Петро настільки прямо, що Степан одразу не второпав, що саме має на увазі його давній друг.

— Ти збираєш команду пограти в карти?

— Степане, мені зараз не до жартів!

— Та які тут жарти, коли на носі конкурс, а тут все село стоїть на вухах, що ти з троюрідним братом задумав під шумок кацапського кандидата протягти в наш район. Смішно, аж в ноги тепло.

Петро очікував будь-чого, але не такого повороту.

— Вони були тільки що у мене і намагалися змусити до того, що ти кажеш.

— Хто вони?

— Я так розумію, люди цього кандидата.

— А ти що?

— Та пішли вони до дупи! Але серед наших точно є зрадник. От тільки хто він...

Степан уважно подивився в очі Петру і тяжко зітхнув.