Глава 27

Петро ледь стримався, аби не позіхнути.

— Вибач. Так що там мав Дем'ян мені сказати?

— Вони з Ксюхою вже прийняли перше замовлення на суботу. Банкет на сорок людей. Річниця весілля.

— Непогано, — присвиснув Петро. — Ми ж іще навіть не розробили меню.

— Це не страшно. Клієнти не надто вибагливі, — заспокоїла Діана.

За парканом зупинилося авто Фелікса, і невдовзі вони з дружиною вже віталися з Петром та Діаною.

— Знайомтеся, — представив Фелікс непримітного чоловіка, якого дійсно лише після цього помітили. — Краснодеревник Павло.

— Миру вам, — привітався Павло тихим низьким голосом.

Чоловіку на вигляд було років п'ятдесят. Худорлявий, з колись темним, а зараз густо вкритим сивиною волоссям та блідо-блакитними очима. Павло мав вдумливий погляд та кілька татуювань, які з роками стали майже під колір очей. Ніхто з присутніх ніколи не бував у в'язниці, але через численні серіали та фільми про ментів і злочинців, якими на початку нульових просто рябіло в очах на телебаченні, всі одразу зрозуміли — Павло колишній в'язень і, скоріш за все, бував за ґратами не один раз.

— І вам, — трохи із запізненням відповів Петро.

— Знаєш, ми подумали, що краще буде Павлу облаштувати майстерню-крамницю не біля ресторану, а десь подалі. Такий собі майстер-відлюдник. Якось більш колоритно.

Петро з полегшенням видихнув, а Діана аж посміхнулася.

— Звісно, як вам зручніше, — відверто брехав Петро. Сусідство з Павлом йому категорично не подобалося.

— Якщо ти наполягаєш, ми переглянемо наше рішення, — здається, Фелікс зовсім не помічав реакції Петра. Проте Павло одразу зрозумів, що до чого.

— Філ, мені буде краще десь біля річки. Ти ж знаєш, я вовк-одинак. Ти казав, що з вибором місця не виникне складнощів.

— Біля річки, так біля річки. Ти ж знаєш, що я перед тобою у невідплатному боргу. Тому кажи свої побажання, а я зроблю все, що в моїх силах.

Петро з Діаною не зговорюючись перезирнулися. Їм обом одночасно спало на думку одне й те саме: який такий невідплатний борг може бути у Фелікса перед Павлом? Скоріше припустити навпаки.

— Тоді поживеш поки в тому будинку, що я винаймаю у Степана, а за кілька днів заїдеш уже в свої хороми. Я зараз же дам вказівку виконробу, що треба привезти, а ми поки підемо, ти скажеш куди саме.

— А як же земля? Біля річки ж державна, мабуть, — не втрималася Діана.

— З орендою проблем не буде. Я зранку був у голови району. Для Дем'янового прокату домовлявся про землю.

— Ну от і добре. Тоді, якщо я зараз нікому не потрібен, то хотів би відлучитися на кілька годин, — сказав Петро.

Він пішов до Юліної конюшні, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги. Тихо взяв збрую Шовка, щітку й проскочив мов тінь до коня. Той радісно загарцював і почав намотувати кола. Петро зачекав, доки Шовк трохи заспокоїться, а потім упіймав його однією рукою за недоуздок, а в іншу взяв щітку і спробував вичесати. Виходило не дуже, але Петро впорався, і за хвилин десять кінь уже стояв під сідлом та з трензелем у роті.

— Мені всі наполегливо радили придбати для тебе піляму. Уявляєш? Мовляв, норовливий, подалі від біди і таке інше. Але я не хочу робити тобі боляче. Хіба ж друзі так вчиняють? От і я вважаю, що ні. Тому ніяких садистських прибамбасів.

Закінчивши свій монолог, Петро заскочив верхи і шагом скерував Шовка до виходу.

Лише вони опинилися за воротами, як Петро дав легкий натяк на прискорення, і кінь зірвався з місця, немов йому до дупи приклали розпечену залізяку.

Петро вхопився за повід міцніше, потім підібрав його покоротше, пригинаючись ближче до шиї Шовка, а потім довелося таки ледь не лягати, аби не здуло шаленим потоком вітру, який свистів у вухах.

Петро не завжди бачив, куди несе його кінь, та це було й неважливо. Йому просто нестерпно захотілося побути на самоті. Принаймні на самоті від людей. Чомусь із самого ранку на душі було якось тяжко. Чи то тривога перед відкриттям ресторану та першим прийомом гостей, чи через згоду на участь у колективному проєкті. Треба було розібратися, що саме не дає спокою й кам'яною брилою тягне настрій десь у прірву.

Шовк почав збавляти швидкість і невдовзі перейшов на крок. Петро роззирнувся довкола й не впізнав місцевість. Але на той момент йому було не до того. Петра захопила краса, що оточувала з усіх боків.

— Неймовірно, — вголос прошепотів він.

Шовк теж у знак згоди видав якийсь конячий схвальний звук.

Вони стояли на верхів’ї широчезного плато, що височіло над лісами, полями та степами навколо нього. А головне, ця річка. В цьому місці її ширина сягала кількох кілометрів, і око ледь розрізняло силуети рельєфу іншого берега.

— Оце ти вгадав! Як ти знав? — Петро вже на повний голос спілкувався з Шовком, неначе дійсно чекав від того якоїсь відповіді.

Кінь же спокійно смикав соковито-зелену травичку, яка густою ковдрою вкривала все навколо.

"Треба обов’язково привезти сюди Юлю", — промайнула думка й моментально Петро відчув, як змінилося відчуття легкості та безмежної радості. "Це, мабуть, через те, що вона зараз не поруч", — зробив висновок Петро, аби заспокоїти себе. Та спокій повернувся ненадовго. Секунд на десять. Потім його знову щось почало муляти зсередини, неначе попереду були іспити ЗНО, а він був школярем, якому треба якось вливатися в доросле життя і бажано успішно.

Петро зістрибнув на землю. Трава виявилася не лише густою, а й високою, дістаючи йому аж до колін. Він розлігся в буйній зелені й заплющив очі, поринувши в думки. Почав розмірковувати про трохи незвичну поведінку Юлі, яку помітив останніми днями, як раптом упіймав себе на думці, що перед очима вже чомусь образ Діани, а у вухах дзвенить її невимушений сміх. Все це разом накотилося хвилею раптового спогаду про нещодавно переглянуту передачу про кліщів. Петра аж кинуло в холодний піт. Він підскочив не те що на ноги, а здійнявся над землею, немов опанував левітацію, подібно до тибетських йогів. Далі почалися настільки енергійні рухи руками, аби струсити можливих кліщів, що Шовк аж застиг з пучком трави в роті. Чи то Петро втомився, чи вирішив, що всіх можливих паразитів струшено, але хвилин через п'ять енергійність махів почала вщухати, і кінь продовжив скубати зелень.