Глава 26

Юля широко розкритими очима подивилася на Петра. 

- Пропоную поїхати сьогодні до міста і замовити все необхідне для оздоблення наших кімнат, а також обрати меблі. Як тобі план?

- Костик точно втече, - зітхнула Юля. - А Іринка за ним.

- За це не переймайся. Я вже з ними домовився, - підморгнув Петро.

- Тоді я пішла збиратися! 

Петро ж тим часом навідався до Шовка. Кінь забачивши нового господаря заіржав та почав стукати копитом об землю. Потім закружляв неначе дитина що побачила гостинець. Петро обережно простягнув руку до голови Шовка аби погладити, але кінь піднявся на задні ноги й відстрибнув трохи вбік. 

- Хочеш гратися? - поцікавився Петро.

- Звичайно, - пролунав з-за спини дівочий голос.

Петро озирнувся, й зустрівся поглядом з Іриною. 

- Кінь нудьгує. Йому потрібна увага, а в нас з Костиком часу не вистачає. В прокат його брати не можна, занадто норовливий. 

- Я розумію. Ще максимум тиждень, доки загояться ребра і я знову тобою займуся, - звернувся Петро до Шовка.

На подвір'я вийшла Юля в гарній легкій сукні та широких окулярах. Вона за звичаєм, перед тим як кудись відлучитися, надавала купу настанов Костику, і лише після цього взявши Петра під руку, попрямувала до авто.

Поки Петро та Юля їздили по будівельних та меблевих магазанах, в селі во всю йшла робота.

Прознавши про задуми та плани компанії підприємців, найпроворніші селяни заходилися готуватися до майбутнього напливу туристів. Кожен вбачав з того вигоду по своєму, тому й приготування почалися також в кожного на свій лад. Одні почали лагодити літні кухні та клуні в надії здати їх як житло, коли позакінчуються місця у Степана. Інші вирішили створити конкуренцію Петровому ресторану, домашніми стравами, випічкою та напоями. Дід Архип взагалі заходився майструвати з підводи карету, яку мав тягати його старенький мерен, котрий спав і бачив що от от його звільнять від роботи в полі. 

Дем'ян розраховував на те, що його ідею підтримають, тому вся необхідна техніка була попередньо замовлена, залишалося лише дочекатися її доставлення. Вільний час же він присвятив пошуку людей, які б могли стати інструкторами пункту прокату. 

Фелікс, як і планувалося, поїхав до столиці по чудо-майстра, який мав скласти перелік необхідних йому речей та матеріалів. 

До кибитки в циганському таборі увійшов Еміліан. 

- Ну що там, синку? - слабким голосом запитав старий барон.

- Все йде за планом, батьку. Не турбуйся. 

- Я розраховую на тебе Еміліане. Та це й у твоїх інтересах в першу чергу.

- Так батьку, я розумію.

- Вони нічого не підозрюють?

- Якщо і підозрюють, то точно не те що треба, - широко посміхнувся молодий циган.

- Добре, йди.

Петро та Юля на деякий час зовсім забули про робочі клопоти й проводили час у власне задоволення.

- А зробімо кімнату в стилі дикого заходу? - сказала Юля.

- Що ти маєш на увазі?

- Ну все як у старому вестерні. Інтер'єр, антураж...

- Тобі комфортно житиметься в такій кімнаті? - з сумнівом запитав Петро.

- Так, дуже!

Петро лише знизав плечима, що було розцінено дівчиною, як цілковита згода.

Доки майбутнє подружжя було зайнято побутовими клопотами, в Новоукраїнці не вщухав бум підприємництва серед місцевих. 

- Ти чула, що дід Архип утнув? - стоячи в черзі у магазині питала баба Василина у Діаниної матері.

- Та про це вже, мабуть, весь район знає, - засмутила вона стару пліткарку.

- Це ви про оренду армійських наметів часів СРСР? - поцікавилася продавчиня.

- А от і ні, - ледь не підстрибнула від радості баба Василина. - Про платну вбиральню. Он зранку рубає в сараї стіну, яка виходить на бік площі. Збирається там поставити двері, а в сараї все переобладнати. 

- Що дурніше то краще, - зітхнула Галина, матір Діани.

- А що, кажуть Петро з Юлькою все? Приходив сватати твою доньку? - прицмакуючи беззубим ротом запитала в неї баба Василина.

- Тиц дриц, приїхали. Бабо Василино, та чи ви на ходу вигадуєте все, чи як? - сплеснула руками Галина.

- Боже збав! То люди говорять по між собою. Хіба ж я б стала язиком теліпати?

Черга зайшлася реготом. Все село знало, яка була баба охоча до пліток та до перебріхування й без того брехливих розповідей таких самих колег по ремеслу. Іноді доходило до того, що десь почута фраза про весілля на вечір ставала з її вуст похороном, або навпаки. Тому до слів баби Василини завжди ставилися не серйозно.

Та по поверненню з магазину додому, Галина не могла дочекатися доньки. Хоч бабі Василині віри не було ні на гріш, але чомусь кортіло розпитати про того Петра у якого працюватиме, та й вже працює Діана. Чекати довелося до темноти. Вже ледь виднілася слива за вікном, коли біля воріт почулися голоси. Один доньчин, а інший чоловічий. Галина прислухалася з усієї сили, але впізнати супутника не могла. "Може Петро?", промайнула раптом здогадка і на диво це припущення навіть сподобалося Галині.

- Доброго вечора, мамо! - пролунав зморений голос Діани з сіней.

"Нехай то буде не Петро", знову прокрутила в думках Галина. Їй не сподобалося з яким настроєм повернулася донька. Нехай який важкий був день, але після зустрічі з чоловіком до якого щось є в душі вона не виглядала б такою похмурою.

- Доброго, доню. Як день пройшов? 

- Роботи багато, але мені то в радість, - без ознак тієї радості відповідала дівчина.

- Ти б не ходила одна такою темрявою. У нас наче спокійно, але хто зна, коли понаїде купа туристів, - зайшла здаля Галина.

- Та мене Ракуха провів, - відповіла Діана, неначе то був буденний обов'язок Ігоря.

Почувши про Ракуху Галина втратила цікавість до нічного кавалера доньки. Вона знала, що Ігор точно не стане її зятем. Діана не схожа на закохану в нього дівчину. 

- Доню, сідай повечеряй.

- Дякую, мамо, я не голодна. Хіба що чаю б випила, - сіла за стіл Діана.