Глава 24

Фелікс бачив, що Петро починає видихатися й запропонував підмінити його, ще й досі ні про що не питаючи. 

- Будинок Юлі горить, - повідомив нарешті Петро, уступаючи місце на веслах. 

- Отакої! - вигукнув Фелікс та почав також гребти щодуху. 

Зворотний шлях вони подолали разів у п'ять швидше. Залишивши усе риболовне спорядження в човні, побігли до машини й за лічені хвилини, здіймаючи хмару пилу, загальмували біля подвір'я Юлі.

- Не встигли, - в розпачі прошепотів Петро. Від пожежі вже не залишилося навіть димочку.

- Так не горить же нічого, - здивовано розкрив рота Фелікс.

- То, мабуть, вже все вигоріло вщент, - Петро вискочив з машини та побіг за ворота у двір. 

Всередині й дійсно навіть натяку не було на пожежу. Петро розгублено оглянув цілісінький будинок, потім перевів погляд на стайні з яких у нічній тиші чулося лише пофиркування коней які попрокидалися від неочікуваної метушні. Петро побіг всередину будинку й на вході в кімнату ледь не зіштовхнувся із заспаною нареченою. Вигляд в тої був не менш здивований ніж у Петра, який замість згарища побачив неушкоджені будівлі.

- Що трапилося? - перелякано спитала Юля.

- Зателефонував Степан й сказав, що тут в тебе пожежа.

- Конюшня в нормі? - вмить розбурхалася дівчина.

- Так. Я щойно знадвору. Ні димочку.

- Ходімо на всяк випадок оглянемо, - тон Юлі не був легковажним як у більшості випадків. Петро знов пройнявся тривогою.

Коли вони вийшли з будинку, то одразу побачили Фелікса, який намотував круги по подвір'ю немов ціпний пес на срачку, та з кимось розмовляв телефоном. Помітивши Петра та Юлю він підняв догори вільну руку з розпрямленими вказівним та безім'яним пальцями, буцім-то кликав офіціанта у ресторані.

- Уявляєте! Говорив щойно зі Степаном, - Фелікс обвів своїх співрозмовників поглядом сповненим інтриги.

- Де він? - спитав Петро, який доволі сильно здивувався, коли не помітив друга біля будинку Юлі, коли вони прилетіли по його виклику.

- Спав з дружиною вдома. Більше того ні про яку пожежу не чув, тим паче каже, нікому не дзвонив.

На мить все навколо поглинула цілковита тиша, що аж на вуха тяжко стало. Ситуацію врятував цвіркун, який заходився цвірінчати неначе депутат на зустрічі з виборцями у віддаленому райцентрі.

Петро дістав телефон й мовчки продемонстрував Феліксу та Юлі прийнятий від Степана дзвінок. Ті слухняно повстромляли носи у блакитне сяйво екрана. 

- Чортівня якась, - підсумував Фелікс.

- Не міг же Степан так пожартувати? - з надією в голосі спитала Юля.

- Точно ні, - впевнено відповів Петро. - Поїхали хоч вудки та речі з човна заберемо. Та й самого човна треба ж забрати, - Петро подивився на Фелікса.

- Так. Настрою продовжувати рибалку щось вже немає. І сил якщо чесно.

Після цих слів Петро відчув усі наслідки греблі на швидкість. Боліло все тіло так, немов ним Шовк ще раз пройшовся тільки вже не по деревах, а по бетонних опорах вуличних ліхтарів.

Перше що компанія помітила, а точніше не помітила на березі річки це човна з усім майном.

- Хай йому грець! Я ж його кріпив як слід! - не міг повірити власним очам Фелікс.

Він пробігся по сусіднім просікам в очереті, але помилки бути не могло. На тому місці де ще годину тому вони з Петром залишали човна, він знайшов лише одну вудочку, яка зачепилася за корягу ліскою та залишилася лежати при березі.

- Погляньте! Що це? - Фелікс підняв з під ніг браслет з розірваною застібкою. - Схоже грабіжник загубив.

- В когось я такий недавно бачив, - насупив брови Петро, роздивляючись уважніше знахідку.

- В Еміліана такий, - сумним голосом повідомила Юля.

- Це ваш знайомий? - здивовано запитав Фелікс. - Це що якийсь пранк, так?

- Не думаю, - пригнічено відповів Петро. - Ми з ним останній раз не дуже тепло попрощалися. Я зараз поїду і все з'ясую!

- Стій, - вхопила його за руку Юля. - Що ти збираєшся робити?

- Хочу дізнатися навіщо він це зробив і чого намагається домогтися цим.

- Він хоче аби я віддала все батькове добро для табору. Батько залишив мені велику спадщину, на яку громада має власні види. Тому він і намагається повернути мене до табору, і хотів втягти ще й тебе в це діло. 

- Тим паче треба їхати! - стояв на своєму Петро. - Хіба це нормально поцупити човна зовсім не причетної ні до чого людини!

Петро рішуче пішов до машини. Юля трохи постояла, а потім разом з Феліксом пішли слідом за ним.

- Ми з тобою. На всяк випадок, - скоріше повідомив, ніж спитав Фелікс, всідаючись на пасажирське сидіння біля Петра. 

Наближення гостей в таборі помітили ще здалеку. Мануш сидів з люлькою край лісу, спостерігаючи за під'їздами. Тому, коли Петро вийшов з автівки, його вже зустрічав, як завжди усміхнений Еміліан. 

- Щось трапилось, брате? - звернувся циган до Петра, неначе між ними й не було неприємної розмови.

Перше на що звернув увагу Петро, коли тис руку Еміліану, це браслет на зап'ястку. Такий самісінький, як знайшли біля човна. Еміліан перехопив погляд Петра й розсміявся. 

- Давай я тобі трохи спрощу життя, й одразу відповім на твоє питання, яке ти хочеш мені поставити, але чомусь вагаєшся.

- Спробуй, - Петро аж знітився від такого несподіваного повороту.

- Їх вже шукають наші люди. За вудки обіцяти нічого не можу, а от човна до вечора твій друг отримає назад.

- Але звідки ти..? - Петро не договорив, тому що Еміліан зробив виразний жест руками, призиваючи того зачекати.

- Хтось хотів на мене кинути тінь. І йому це майже вдалося, раз ви приїхали вдосвіта. Я ще пізно ввечері помітив зникнення браслета. Це такий самий, - Еміліан простягнув руку поперед очі Петру, аби той ще раз впевнився в ідентичності прикрас.

Циган настільки впевнено себе поводив і щиро говорив, що Петро повірив йому та мовчки віддав знайденого біля човна браслета.