Глава 23

Зажеврів світанок й хочеш не хочеш, а треба було згортатися. Та цього ранку ще й треба було їхати одразу займатися роботою. 

Петро підвіз Юлю додому, заскочив у душ, перевдягнувся й поквапився на будівництво. До обіду мали привезти вікна та двері, а до вечора вже й встановити.

Фелікс з дружиною залишилися на декілька днів у Новоукраїнці зупинившись у Степана. 

Петро дочекався вікон, і помилувавшись як спритно хлопці вправляються з роботою, поїхав до світлого лісу. 

Циганський табір помітно було здаля, оскільки потреби ховатися якомога далі від очей селян не було. Одні не заважали жити іншим, а це вже не так мало. Першою Петро зустрів Гоши. Спочатку дівчина напружилася, побачивши незнайомця, але згадавши, що бачила як Еміліан обіймався з цим здорованем, широко та щиро посміхнулася бездоганно сліпучою посмішкою. 

- Доброго дня! Ви до нас? - дівчина привітно заговорила до Петра.

- Привіт, поклич, будь ласка, Еміліана.

Петро присів на стовбур поваленого дерева, але за кілька хвилин вже підхопився аби привітати майбутнього родича.

- Що це за перстень, який ти мені вчора дав? - не став відтягувати мету візиту Петро.

- Подарунок, - знизав плечима Еміліан і зазирнув Петру в очі. - Ааа, зрозуміло. Ти показав його Юлі й не зрозумів її реакцію, - сумно посміхнувся циган.

- Ну якщо ледь не втрату свідомості можна назвати реакцією, то так.

- Овва. А я вважав, що у вас все серйозно. Хіба вона знов за своє взялася, - немов сам до себе говорив Еміліан.

- Я не розумію тебе. Можеш говорити ясніше? - Петро починав дратуватися.

- Не сердься, - Еміліан торкнувся плеча Петра кінчиками пальців, немов це мало заспокоїти його. Та Петро дійсно став менш напруженим. - Це перстень Юліного батька, який він незадовго до смерті передав мені з проханням віддати майбутньому чоловіку Юлі. І віддати лише тому, хто, на мій погляд, гідний стати частиною нашої великої родини. Юля про це знала. Також розуміє, що це не просто так. Це на все життя. Такі традиції нашого роду. То ти говориш, що Юля не зраділа побачивши у тебе перстень?

- Та де там! Я ж кажу, що ледь на ногах втрималася. А коли прийшла трохи до тями то тебе почала звинувачувати у якомусь хитрому задумі.

- Ну сестричко. Вся в батька. Що ж, в такому випадку прошу тебе повернути персня. Аби не виникало сумнівів щодо хитрих задумів, - Еміліан враз перетворився з щирого доброзичливого хлопця на похмурого від якого віяло небезпекою та холодом.

Петро мовчки простягнув Еміліану прикрасу. Той мовчки забрав персня і почав вже йти геть, але все ж таки повернувся аби обійняти Петра на прощання.

- Вибач, але наша родина не може дати добро на ваш шлюб, - промовив він йому на вухо.

Петро не витримав і розсміявся.

- Ми ж не в минулому сторіччі живемо. Всі вільні самостійні люди. І чиїсь дозволи нам не треба, - розвів руками Петро.

- Як знаєш. Але я тебе попередив, - сухо відповів Еміліан і попрямував в глиб табору.

Петру ж нічого не залишалося, як повернутися до машини та їхати додому. Настрій стрімко падав чим більше він розмірковував над всім, що відбувалося. Його не так засмутили слова Еміліана з приводу весілля, як усвідомлення реакції Юлі. Було очевидно, що дівчина не в захваті від перспективи серйозних стосунків з ним. Але навіщо тоді покликала до себе? Та й про весілля ж наче мова йшла цілком серйозно. Ні якій логіці це все не піддавалося й вкладатися в Петровій голові не бажало. Треба було трохи відволіктися. 

Спочатку Петро навідався до свого майбутнього будинку та ресторану. Всі вікна до того часу вже виблискували на своїх місцях, а двері надавали будівлі майже завершеного вигляду.

- На наступному тижні здаватимемо вам готовий об'єкт, - сказав виконроб, який до цього мовчки ходив за Петром.

- Це дуже добре, - відповів Петро з таким ентузіазмом неначе щойно озвучили коли чекатиме його на прийом стоматолог.

- Щось не так? - заметушився виконроб.

- Ні, ні, все так, - поквапився запевнити його Петро, - Це я просто за своє замислився. Гарного вам вечора хлопці!

Петро сів за кермо й замислився куди ж краще поїхати аби трохи зібрати думки до купи. Доки розмірковував у вікно постукали. 

- Привіт! - Петро підняв голову і побачив життєрадісного Фелікса.

- Вітаю, Феліксе. Як ти? 

- Приїхав аби запропонувати тобі на рибалку рвонути. Як тобі ідея? Я вже й човна знайшов, аби на той берег піти.

- А що, мені подобається. От лише вудочок в мене немає.

- За це не хвилюйся. В мене все з собою, - заспокоїв його Фелікс. - Скільки часу тобі треба на збори?

- За годину впораюся, - відповів Петро. 

Домовились, що Петро заїде за Феліксом о сьомій вечора. Треба було перевдягнутися, повечеряти та попередити Юлю, що не ночуватиме вдома. Петрові вже здавалося, що до такої новини руда поставиться як мінімум байдуже. Проте виявилося, що він помилявся.

- Як добре, коли є такі друзі з якими можна трохи відволіктися й провести трохи часу в суто чоловічій компанії. Кажуть це добре впливає на подружні відносини. 

Здавалося Юля ладна була говорити без перестанку аж доки б Петро не вийшов за поріг. Та раптом вона замовкла. Уважно вдивилася в обличчя Петра і насупила брови.

- Здається тебе щось турбує. Ти щось хочеш мені сказати й вагаєшся. Я права?

Хіба міг Петро збрехати? Звичайно міг. Але не хотів.

- Так. Права. Я сьогодні їздив до твого брата. Він забрав персня і сказав, що його родина не дає добро на наш шлюб. - на одному подиху виговорив все що тримав у собі Петро.

- Слава тобі боже! - з полегшенням вигукнула Юля. - Мені його добро, як козі фіалки. Ти не уявляєш, якого гембеля ми позбулися завдяки тому, що Емілан забрав персня. 

Петро спантеличено мовчав в очікуванні продовження.

- А ти вже певно собі вигадав казна-що? 

- Ну не то щоб. Але. Ну, трохи вигадав, - зізнався Петро.- Ти ж мені вчора нічого не сказала навіть. Та й зараз не розказуєш всієї правди. Чому?