Глава 19

Петро висадив Михайловича та свою колишню біля райвідділку, пообіцяв пригледіти за Уралом, та почепити до нього люльку і поїхав до свого села.

Коли з-за буйних крон дубів, що росли при дорозі, показалася стела з написом Новоукраїнка, Петру на очі одразу спала наступна картина. Дем'ян оглядав з'єднання Урала з люлькою, Ксюша стояла поряд, а Юля сиділа за кермом його мотоцикла.

- Ну, по конях! - скомандував Дем'ян і з усієї сили надавив на важіль стартера. Урал слухняно завівся.

За селом одночасно затарабанило з подвійною силою. Невдовзі гучна компанія підлетіла до Степанового будинку. Залишити службовий транспорт дільничного вирішили у нього. 

- Є щось таке, чого ти не вмієш робити? - запитав Петро у Юлі, коли та передавала Дем'яну мотоцикла на якому приїхала. 

- Ммм, так. Дещо є. Але я тобі потім якось розкажу. Ходімо краще спати, завтра великий день, - Юля ледь встигла прикрити рота рукою широко позіхаючи.

- Знову якесь свято церковне? - насупив брови Дем'ян.

- Та не знаю, може й свято. Я не слідкую за церковним календарем.

- А чого тоді великий день?

- Бо справ багато, тому й великий, - розсміялася Юля і потягнула Петра за руку в бік воріт.

- Стій. Залишайся в мене сьогодні, - Петро обережно, але рішуче зупинив дівчину і повернув до себе так щоб бачити очі.

- Як скажеш, - відповіла вона й обхопивши міцну волохату руку своїми руками притулилася до Петрового плеча. Так вони й пішли до хати домовившись з Дем'яном на ранок зустрітися аби відігнати Михайловичу його транспорт. 

Ще в ночі піднявся вітер, який дув з такою силою, що Петро почав побоюватися як би не зірвало покрівлю даху. На щастя обійшлося без руйнувань. Проте, ближче до світанку вперіщив дощ, через який не було видно навіть калини, яка росла метра за два до вікна петрової кімнати. Через пів години злива вже не здавалася суцільною стіною з води, але про прокати чи будівництво у найближчі години не виникало навіть думки.

- Коли б ми ще так могли полежати не думаючи, що кудись треба бігти, - мрійливо проговорив Петро пригортаючи до себе Юлю.

- Це точно, - відповідала та не розплющуючи очей. В цей момент пролунав телефонний дзвінок. 

Петро вилаявся першим, слідом за ним Юля і потягнулася за телефоном.

- Михайловичу, і чого вам оце не спиця з самого ранку? - не приховуючи емоцій відповіла вона на дзвінок. - Ти що на іншому континенті? За вікно дивився? Який нахрін мотоцикл? - Юля вже ледь не репетувала. - То піди подивися! Бувай здоровий.

Дівчина відбила дзвінок і жбурнула телефон на крісло зі своєю одежею, що стояло біля ліжка. Мовчки вляглася так само як лежала до дзвінка і спробувала вдати, що нічого її не відволікало. Та не пройшло й двох хвилин, як задзвонив телефон Петра. 

- Якщо це Михайлович, шли його одразу куди якомога далі, - проінструктувала Юля. Але телефонував не він. Виконроб цікавився чи дозволяють погодні умови продовжити роботи. Бо вони всією бригадою сидять в бусі та сперечаються їхати чи зачекати. Різні інтернет-ресурси показують протилежну інформацію про погоду. Якщо вірити одним, то Новоукраїнка вже майже перетворилася на Венецію, якщо іншим, то засуха у регіоні становить підвищену пожежну небезпеку. Тому вирішили прояснити ситуацію.

- Ні, сьогодні ніяких робіт. Хіба що після обіду, якщо злива до того часу вщухне і хмари трохи розійдуться, - відповів Петро виконробу і вмостився знову у ліжко. 

Прокинулися Петро та Юля вже аж коли сутінки почали заповнювати кімнату. Виявилося, що дільничний таки приїжджав після обіду і забрав свого Урала. Також він розповів по секрету Степану про Марго. Її до ранку протримали в ізоляторі району, а на світанку приїхав конвойний бус зі столиці та забрав колаборантку. Ніяких подробиць звісно не розголошували, але Михайло Володимирович пообіцяв дільничному подати клопотання про підвищення. То ж на чергову грамоту чи подяку Михайлович міг залізно розраховувати. Про підвищення він перестав мріяти ще років сім тому. Останнім часом все частіше будував плани, що робитиме після виходу на пенсію, до якої ще лишалося чотири роки.

- Чому ти вирішив залишитись тут? - запитала Юля вже в машині, коли вони з Петром виїхали з двору.

-Тому, що ти тут, - не замислюючись відповів Петро.

- А якщо мене не буде? Що робитимеш? - Юля примружила свої гарні очі й прискіпливо подивилася на нього.

Петро ж мовчки їхав селом сильно не поспішаючи. Не поспішав він також і з відповіддю. Юля теж мовчки чекала.

- Я живу так щоб хотілося зранку прокидатися. Якщо мені здається, що час плине дарма, я не вагаюся зі змінами. Навіть якщо вони ввижаються декому скаженими чи легковажними. 

- Тобі варто замислитися про політичну кар'єру. Сказав гарно, але на моє питання так і не відповів.

- Добре, - Петро зупинився на зеленому схилі біля річки, до якої вони під'їхали навіть не домовляючись попередньо. Повернувся на сидінні лицем до Юлі й взяв її руки у свої долоні. - Якщо ти помреш раніше за мене, я буду вбитий горем. Наші онуки та діти, сподіваюся підтримають мене та допоможуть з організацією поховання і поминальних обідів. Потім я чекатиму смерті прокручуючи у пам'яті незабутні моменти нашого щасливого життя. Та все ж таки, плекаю надію, що ти житимеш довше за мене.

Очі Юлі й без того великі та виразні нагадали погляд сильно здивованого лемура. Вона двічі відкривала рота аби щось сказати, але чи не могла скласти до купи думки, чи не наважувалася. Так вони й сиділи мовчки дивлячись один на одного. Кожен поринувши у якісь лише йому відомі роздуми. Першою прийшла до тями Юля.

- Куди ми котимося?

- Чого ти так? Мені подобається те що з нами відбувається, - не відводячи закоханого погляду від Юлі прошепотів Петро. Але дівчина виразними жестами спрямувала його погляд у вікно.

- Бляха! - вигукнув Петро і з блискавичною швидкістю запустив двигун та увімкнув задню швидкість.