Глава 12

Присутні замовчали. Всі чекали доки Дем'ян щось скаже. Але він лише переводив стурбований погляд по черзі то на одного то на іншого.

- В наше село їдуть геологи. Проби брати, - Дем'ян окинув присутніх таким поглядом наче всі мали одразу здогадатися що це означає.

- Це у пенсіонерів чи в усіх жінок? - запитала Ксенія.

- Та не гінекологи, а геологи, - Дем'ян сів край столу в альтанці. - Я чув що на околицях нашого села багато уранової руди. Якщо проби дадуть задовільні результати, то почнуть видобуток.

- А з нами що ж буде? - Свєта притулилася ближче до Степана.

- В кращому випадку запропонують квартири десь в районі.

- Цього не можна допустити, - рішуче промовив Степан.

- Згодна! І здається, у мене є план, - струсила рудими кучерями Юля.

Всі уважно подивилися на неї в очікуванні. Першим не витримав Петро.

- Що за план? - спитав він.

- Еміліан, - Юля навіть не збиралася додавати щось іще, ніби одне ім'я сина циганського барона пояснювало весь її план саме собою.

- А що, мені подобається ця ідея, - Петро, здавалося здогадався про задум Юлі.

- Коли приїздять ті кроти?

- Вже зранку мають бути, - похмуро повідомив Дем'ян.

- Петро, ти зі мною? - Юля пішла до хвіртки.

- Так, але куди?

- Ходім, дорогою розкажу.

Петро з Юлею стрімко вибігли за ворота під здивований погляд Степана та розгублений погляд Діани.

- Зараз сідлаємо Багіру та Беллу і мерщій до табору. Будемо просити Еміліана аби той вмовив батька допомогти. Головне не втрачати часу. 

Петро розумів задум Юлі, тому зайвих питань не ставив. Вони увірвалися в стайні так стрімко, що коні, які тихенько дрімали в денниках після вечері, сполохано попрокидалися і притискали вуха до голови, висловлюючи тим самим невдоволення. 

- Впораєшся з Багірою, - запитала Юля виводячи з двох крайніх денників, які стояли навпроти один одного вороних красунь. 

- Я що не козак? - зухвало відповів Петро приймаючи з рук дівчини недоуздок. Багіра виявилася настільки високою, що коли підіймала голову, Петру, аби не випустити ремінець з руки доводилося ставати навшпиньки.

- Ну, ну, - Юля першою змахнула щіткою спину Белли та накинула сідло. Як завжди без жодних ускладнень застрибнула на таку ж височенну рисачку, і намотувала кола біля воріт в очікуванні Петра. Нарешті той заліз на Багіру, встромив ноги в стремена й хвацько ковірнув п'ятами кобилі по ребрах. Багіра мала норовливіший характер за усіх коней зі стайні разом узятих. Спочатку вона зробила свічку, ставши на задні ноги. Петро ледь встиг вхопитися за буйну чорну гриву аби не вилетіти із сідла. Та атракціон лише починався. Не торкаючись передніми ногами землі ретива рисачка дала такого козла задніми, що Петру довелося обхопити її за шию обома руками та з усіх сил стиснути боки стегнами, аби не опинитися лежачи в пилюці. Це йому якимось дивом вдалося і Багіра неначе признавши в Петрові лідера заспокоїлася. Велетенська кобила покірно стала в очікуванні команди, щоб тієї ж миті зірватися з місця намов стріла з найдорожчого арбалету.

Петро ризикнув сісти рівно та підібрати до рук повід. Бувши вже більш обачним, замість команди на рух п'ятами, обережно прицмокнув, як вчила Юля. Цього Багірі цілком вистачило. Не зважаючи на доволі тяжкого вершника вона стрімко набирала швидкість, що Юля на Беллі ледь встигали. А вона ж мала вести та показувати дорогу. Петро легенько потягнув на себе повід і Багіра покірно загальмувала всіма чотирма. Від несподіванки Петро ледь не полетів вперед через голову. Зупинила лише шия та голова кобили, яка її високо задерла. Далі Петро ще хвилин п'ять підлаштовувався під реакції Багіри, але потім без проблем тримав темп, що Юля задала Беллі й за хвилин п'ятнадцять, пробігши якимись хащами опинилися перед табором. Присутні з подивом подивилися на пізніх гостей.

- О, знайомі обличчя, - впізнав Петра Еміліан та широко посміхаючись як хлопець із реклами Лакалут пішов до них з Юлею. - Привіт сестричко, - Еміліан обійняв Юлю і таким же чином привітався з Петром. - Розказуйте, що трапилося, - циган посерйознішав. - Ні за що не повірю, що ви просто заїхали в гості.

- Ти правий, брате, - зітхнула Юля вмощуючись біля невеликого вогнища над яким булькотіла грибна юшка.

- То розповідайте, що вас привело на наш вогник? - від шатра, який стояв в глиб лісу від вогнища, молода дівчина у кольоровій сукні вдарила по струнах гітари. Лісом попливла ритмічна мелодія під яку хотілося танцювати, але веселощі були не на часі.

Юля з Петром розповіли про біду, що грозовою хмарою нависла над Новоукраїнкою і про план порятунку, який вигадала Юля. 

- Гм, і що ми будемо з того мати? - Еміліан хитро примружив темні, як кава очі.

- Можете стати в селі табором хоч на завжди.

- Ти гадаєш нам треба чийсь дозвіл на те?

- Звісно ні. Але я маю на увазі, за повної підтримки місцевого населення. Хіба погано? 

Еміліан мовчав. Щось вичікував.

- А ще від мене особисто кінь з нового виводку, - додала Юля.

- Три коня, і вважай домовились, - Еміліан хутко простяг їй руку і перснях із золота. 

- Два, - потисла вона долоню брата. Той скривився. - Але найкращих, УВП.

- Добре, згода, але остаточне рішення за батьком - Еміліан підвівся і попрямував до кибітки на колесах.

- З мене новий дизельний генератор, - крикнув навздогін Петро, помітивши поряд із кибіткою маленький розібраний генератор від якого скоріш за все весь табір раніше мав електрику.

- Сестро, та твій хлопець справжній рома! - вигукнув Еміліан і пірнув у кибітку.

- Чого він мене Романом назвав? - розгубився Петро, навіть вже не звернувши уваги, що чергова людина назвала його хлопцем Юлі.

- То він тебе циганом назвав, тільки їхньою мовою, - розреготалася дівчина, - Вважай це за комплімент. Пропозицію дуже влучну та вчасну ти зробив.

Хвилин через п'ять брезентові двері кибітки розсунулися і до Петра з Юлею вийшов спочатку Еміліан, а за ним дуже схожий, але значно старший чоловік. Петро одразу здогадався, що то його батько - барон табору.