Глава 9

Коли Дем'ян вибіг з кав'ярні і дикий звук його мотоцикла почав віддалятися, Петро примруживши очі зосередив погляд на Юлі.

- Знову селом підуть плітки, цього разу про нас. Не боїшся?

- А ти?

- Насправді я більше боюся, що все закінчиться лише плітками. 

- Я гадаю, що краще зосередитися на втіленні наших спільних планів щодо бізнесу. Поїхали? - Юля встала з-за столика. Петро мовчки підвівся теж. 

Коли під'їжджали до хати діда Архипа Юля почала нервуватися, що не вийде цього разу обійтися без скандалу. Але вийшло все зовсім неочікувано.

- Та на здооов'я! З'їли та й з'їли. В печінках вже та полуниця сиділа. Розпоросилася на пів города. І повикопувати шкода і доглядати важко. 

Юля з Петром переглянулися ледь стримуючись від сміху.

- То візьміть хоча б ягоди, - Петро дістав з машини відра і поставив біля хвіртки.

- Ну добре, дякую. Якраз онуки приїжджають. Але я сам хотів до тебе сьогодні йти з одним проханням, - на півтону нижчим голосом звернувся дід Архип до Юлі.

- Слухаю вас.

- Попросити хотів, чи можна буде прокатати верхи мою малечу?

- Та без проблем! Хоч кожен день, поки ще не на весь день розписані прокати. 

На тому інцидент з дідом Архипом були вичерпано. Петро підвіз Юлю додому, а сам поїхав до річки, аби побути трохи на самоті. Йому подобалася місцевість Новоукраїнки. І з кожним днем все дужче.

Залишив машину край дороги й пішов далі по зеленому пішки. Після багаторічного топтання бетону, асфальту та бруківки під ногами приємною м'якістю амортизувало. Аби підсилити відчуття Петро зняв взуття. Перші кроки з непривички змусили скривитися від лоскоту. Та за кілька десятків метрів незвичне відчуття майже зникло, змінившись насолодою від єднання з природою. Петро задер голову аби помилуватися блакиттю безхмарного неба, як раптом відчув, що вступив у щось м'яке і вологе. Перевів погляд донизу й вилаявся. Вся стопа, по саму кістку занурилася в коров'ячу балабуху. 

Далі йшов в менш райдужному настрої й замість неба дивився вже під ноги. На березі побачив деревину, яку течія майже на половину підмила і над водою стирчало товсте коріння. Вибрав відросток покрепше та вмостився полоскати ногу в стрімкій течії. З-за очерету, який ріс по ліву руку почувся плескіт води. Невдовзі Петро побачив чоловіка, який жваво плив проти течії, інтенсивно розмахуючи руками. Коли чоловік завернув до берега в імпровізовану затоку, де вода була тихою, і випростався у повний зріст, Перто впізнав Дем'яна.

- О, здоров! - по панібратськи звернувся він до Петра. - Що затрьохсотився? - гмикнув він киваючи на ногу Петра, яка відмилася ще не повністю.

- Не зрозумів.

- Ну, блін. На міну кажу став? 

- Та ні. В гімно вліз. Здається коров'яче. Я не розбираюся поки, - відповів Петро, потираючи чистою ногою брудну, аби скоріше відмивалося.

- Ага. Я зрозумів. Головне, що ти в дівчатах розбираєшся. Це набагато краще ніж бути експертом коров'ячого лайна. 

- До речі, я в кафе не встиг сказати, Юля не моя дівчина.

- Он як, - Дем'ян здійняв догори брови. - А мені здавалося, що вона іншої думки. 

- Чого це?

- Коли відвозив додому від Степанової хати то питав, чи ти не будеш її ревнувати до мене. Юля тоді сказала, що ти не ревнивий. От я і подумав, що вона твоя дівчина.

- Що прямо так і сказала? - не повірив Петро.

- Та що я вигадувати буду? Кажу як є. Скоро десять років, як школу закінчили, а Юлька не міняється.

- Що ти маєш на увазі? - Петро витяг ногу з річки.

- Ще з дитинства за нею постійно хлопці бігали, а вона ними маніпулювала як їй заманеться.

Петро насупив брови, але нічого Дем'яну не відповів. Пішов сів під дерево так щоб було видно як піниться вода об каміння напівзруйнованої греблі старого млина. Він замислився про те, що почув від Юлі, що йому казав Степан, що зараз каже Дем'ян. Прислухався до внутрішнього голосу та відчуттів. Підвівся на ноги й впевненим кроком пішов у бік села.

- Ти куди? - крикнув Дем'ян. 

Петро у відповідь лиш мовчки підняв руку та крутнув у повітрі зап'ястком. Чи то так попрощався, чи давав знак не чіпати.

Степан зі Світланою вже прийняли гостей та розселили по будинках,  коли у двір заїхав Петро.

- Чого сумний? - спитав Степан побачивши друга.

- Я не сумний, я думаю.

- Хм, і давно це з тобою? - не впустив нагоди підколоти той.

- Години зо дві, - чи не помітив іронії, чи удав що не помітив, Петро.

- Так, бачу, що справи кепські, - потер лисину Степан.

- Підкинеш зранку до автобуса?

- Ти чого? Та забий ти на ту Юльку! Казав же не здумай запасти на неї, - Степан підбіг до Петра та схопив за руку наче той збирався тікати.

- Мені потрібно деякі справи в місті закінчити, забрати машину й обрати фірму, яка займеться будівництвом мого ресторану.

- Та ну нафіг! - вигукнув Степан. - І ти теж? Свєта! Біжи до баби Харитьки спитай чи ще прийме сьогодні пацієнта. 

- Що трапилося? Що за ґвалт? - вибігла з літньої кухні перелякана Світлана з голови до п'ят у борошні.

- Приворот! Петра треба його до баби Харитьки, травами відпоювати!

- Годі! - гримнув Петро, який до того досить спокійно спостерігав за істерикою Степана. - Не треба мені ніяких трав. Це мій вибір, мені тут подобається, я давно мріяв про ресторанчик і от тепер прийняв рішення. 

- Ну якщо так, - вже звичним, але ще з нотками недовіри, голосом почав Степан. - Тоді я дуже радий, що ми знову будемо поряд!

- Отак от краще! - посміхнувся Петро. - Я піду приготую деякі речі в дорогу і буду настроюватись на завтрашню поїздку в автобусі.

- То може тебе до району завезти?

Ні. Це буде мій шлях самурая, - напустив серйозного вигляду Петро і щоб не розсміятися від виразів облич Степана та Світлани, сховався в будинку.

Рано вранці Петро попрощався з другом на автобусній зупинці та зробив вольовий крок всередину машини для екзекуцій. На диво було навіть місце аби сісти. Петро тільки через декілька зупинок пригадав, що справжня двіжуха починається не в Новоукраїнці, а трохи згодом. Схоже що селяни з сусідніх сіл з самого рання їхали до району на базар. Найстрашніше, що більшість з них їхало не на закупівлі, а чимось торгувати. На під'їзді до районної автостанції автобус нагадував скоріше пакистанський ніж український. Нарешті двері відчинилися і у Петра зажевріла надія дістатися свіжого повітря. Товариш, який запевнив його перед від'їздом, що машина не знадобиться, мабуть, гикалося так, що продихнути було ніколи.