Глава 6

Петро здивовано витріщився на рудоволосу красуню. За мить його осяяла здогадка, і одразу ж згасла.

- Та ну. Що серйозно? І як твоє прізвище? - розсміявся він.

Юлю це питання так розсмішило, що вона аж за живіт вхопилася.

- Мироненко. Якщо по матері. Барош прізвище мого батька, - відсміявшись відповіла дівчина. - Та хіба це тобі щось дало? Але хід думок мені зрозумілий. Так, Еміліан син мого дядька по лінії батька. Батько ще до мого народження став осілим, а дядько Міхей й досі з табором вештається лісами, а Еміліан з сестрами за ним. До мене окрім нього трохи з прохолодою ставляться, бо з моїм батьком дядько Міхей хтось колись не поділив. 

- Неочікувано, - коротко підсумував почуте Петро.

- А ти звик коли все йде за інструкцією? - Юля прискіпливо дивилася у вічі Петру.

- Тільки коли це стосується роботи.

- Ти серйозно казав про відкриття ресторану? 

- Треба місце знайти підходяще і деякі справи закінчити в місті.

Юля примружила свої гарні очі й завмерла, уважно вдивляючись в обличчя Петра. Вона неначе сканувала його. Чи хотіла прочитати думки, чи просто щось обмірковувала, вагаючись озвучити. Так тривало майже хвилину. 

- Ходімо, - Юля підійшла до Петра, взяла його за руку і кудись потягла. 

Вивела на дорогу і попрямувала в сторону лісу. Як тільки вони пройшли межу її конюшні, Юля зупинилася й обвела широким жестом порожню ділянку за якою починалися пагорби та кручі. 

- Власниця моя хрещена. Якщо ти дійсно налаштований серйозно і місце подобається, то вперед. За ціну хоч сьогодні можемо спитати, але не думаю, що вона буде гилити.

- Дзвони їй прям зараз! - загорілися очі у Петра.

Він вже не один раз подумки уявляв як має виглядати невеличкий затишний ресторанчик з літнім залом та балконом. Де буде господарський двір, а де фотозона. Де альпійська гірка, а де ставок. Одна з дитячих мрій Петра наче випірнула на поверхню води з темних глибин, де роками ховалася. Вдихнула свіжого повітря і заволоділа Петровим розумом з новою силою. 

- Добре, добре, подзвоню, - розсміялася Юля Петровому нетерпінню. В мене днями дві групи тижневих просяться. Приймете ж їх, як і домовлялися?

- Звичайно! Там і з сайту починають перші клієнти підтягуватись. Мені здається, що настав час нам зібратися усім разом аби обговорити деякі моменти комунікації. Роботи вистачить на всіх, тому не бачу причини ховатися одне від одного.

- То це тобі краще спершу зі своїм товаришем домовитися.

- Все під контролем, - запевнив Юлю Петро і ще раз окинувши оком ділянку, почав шукати щось у телефоні. Через хвилину пролунав дзвінок.

- Доброго дня, Ігор Володимирович. Так, я добре подумав. Не треба мені додаткова відпустка. Про ціну домовимося. Я в понеділок приїду за машиною, заскочу й до вас. Щасливо. - Петро сховав телефон в кишеню і впевнено промовив.

- А ще біля ресторану невеличкий будиночок буде.

Юля нічого на то не відповіла. Та й що говорити. Одне діло мріяти, інше діяти. 

Петро вирішив таки піти переговорити зі Степаном, аби вже у вечері зустрітися всім разом та за столом обміркувати більш детально варіанти співпраці. Про те, що щось могло піти не так Петро навіть думати не хотів.

- Як там ваші туристи? - вже майже навздогін запитала Юля.

Петро зупинився.

- Поїхали зранку. А чому ти питаєш?

- Та це Еміліан цікавився. Дуже його потішили ваші гості. Рвалися з табором лишитися. Якби ти за ними не прийшов то довго б ви ще голови ломали куди вони поділися. Табір зранку знявся на нове місце. Еміліан заїжджав попрощатися, а потім одразу за ними.

Петро лиш знизав плечима.

- Чекаю тебе до нас на вечерю. А краще заїду за тобою о сьомій.

Не чекаючи відповіді повернувся і попрямував в бік ферми Степана. Юля ж проводжала Петра поглядом трохи нахиливши набік голову. За виразом її обличчя важко було зрозуміти які саме емоції вирували у неї в середині. Хіба що трохи прикушена пухкенька нижня губа наштовхувала на деякі припущення.

- З розробкою рекламної сторінки завершено! Треба це відмітити, - спрожогу зайшов Петро, як тільки побачив Степана на подвір'ї.

- Мені вже й перші клієнти зателефонували. З завтрашнього дня два будинки на тиждень зайнято! Тому можемо вже починати готуватися, - відповів вічно чимось зайнятий Степан. Так і зараз, він сидів щось лагодив.

- Чотири, - сказав Петро всідаючись на садову гойдалку з навісом від сонця.

- Що чотири? - не зрозумів Степан.

- Чотири будинки зайнято. Схема працює.

- Це що рудої клієнти?

- Так, це люди, які приїдуть до Юлі на навчання. Сьогодні ввечері матимеш нагоду подякувати їй особисто, - майже беземоційно повідомив Петро, з під тишка спостерігаючи за реакцією Степана. Того спочатку трохи сіпнуло, але він швидко дав раду емоціям і широко посміхнувся.

- От і добре! Допоможеш з м'ясом? Треба тоді на всих замаринувати.

- Ого, - вигукнув Петро здивовано. - То ти вже щось запланував був?

- Ні, бляха, твоєї вказівки чекав, - зареготав Степан.

За давньою звичкою кепкувати одне з одного, Степан з Петром зайнялися приготуванням до вечірнього барбекю. Світлана в чоловічі справи не втручалася, лише іноді підходила спитати чи не потрібна якась допомога.

О пів на сьому Петро попросив ключі від машини й під дотепні на думку Степана, та недолугі на думку Петра жарти, виїхав з двору.

Коли відчиняв дверцята машини, аби до неї сіла Юля, в очах аж потемніло. Трохи запаморочилося в голові та прихопило живіт. Юля й до того не аби як подобалася Петру, та зараз виглядала просто приголомшливо. Одягнена була в легку чорну сукню вище колін ручної вишивки. На шиї пов'язана ситцева хустинка яка трохи прикривала відкриті ключиці. Взута в замшеві босоніжки, які поворозками обперізували щиколодки й зав'язувалися на гомілках. Буйні руді кучері намагався приборкати обруч з орнаментом як на вишиванці.