Глава 5

У Петра все аж похололо всередині. Він хоч і був міцний та, по-перше, не в тому стані, а по-друге, один проти як мінімум десятка циган. Він одразу згадав дитячі роки. Двір, будівельний майданчик та сусідські банди таких самих як і він. В першу чергу не можна показувати страх. Це він затямив ще тоді.

- Та ось, шукаю зниклих туристів, - байдуже махнув він рукою на чоловіка з жінкою, які ніби й не чули його слів.

- То он воно що! - вигукнув циган розвертаючись до табору. - Якісь вони дивні у вас, - перейшов на шепіт циган.

- Не без того, - погодився Петро, але напруження ще тримало у міцних обіймах  усе його тіло.

- Гіта, Шанта! Винесіть нашим гостям їх речі й проведіть як слід. За ними приїхав пан... До речі, як твоє ім'я? - попри начебто привітливість цигана, Петро відчував від нього не то загрозу, не то просто незриму силу.

- Петро. Мене звуть Петро, - щось часто доводиться знайомитися, мелькнуло в його голові.

- Еміліан! - простягнув долоню циган і Петро міцно її потис. 

Дві гарно вбрані чорняві дівчини підбігли до туристів і кудись їх повели в глиб табору. За кілька хвилин ті повернулися з речами. Виглядали розгублено, наче не розуміли де знаходяться.

- Бувай Петро, - сказав на прощання Еміліан і вже навздогін трійці додав, - Передай там всім у селі, щоб не вигадували дурниць. Ми чемні люди.

Петро не вірив у щирість цигана, тому наперекір білю у м'язах швидко йшов до залишеної біля галявини машини аби якмога скоріше поїхати звідси разом з туристами, які здавалося лише зараз починали приходити до тями.

Коли Петро під'їжджав до подвір'я Степана, той тільки прочитав повідомлення в якому було фото з лісу. То ж на всі питання друга Петро вже відповідав особисто. 

- Що з вами трапилося? - причепився Степан до подружжя.

- Ми пішли прогулятися, а потім... Потім ваш товариш зустрів нас в лісі й підвіз сюди, - вони розгублено дивилися один на одного.

Туристі пішли до хатини, яку винайняли, а Петро коротко розповів Степану, що трапилося. Той аж присвиснув.

- Але ти дурний, капєц. Додумався, бляха. Чого ти взагалі туди поперся?

- Ти, між іншим, перший підняв кіпіш, що твої квартиранти зникли. А я їх знайшов. Треба було покинути там в лісі?

- Треба було одразу повідомити мене, а не гасати лісом як сайгак.

- Вони лише в Казахстані лишилися, - зауважив Петро.

- Хто? 

- Сайгаки.

- Тьфу ти! Я тобі кажу, що небезпечно було туди лізти. Та ще й так необачливо. Хтозна-що могло трапитись.

- Але ж не трапилося. Тому давай краще ділом займемося. 

Петро встав з крісла в якому сидів у вітальні та пішов до себе у кімнату. Скинув на ноутбук фотографії й відео і занурився у написання статей для текстової частини контенту. Вийшов лише на пізню вечерю. До Степана та Світлани знову приходили в гості сестри, але вмовити Петра сісти до столу їм так і не вдалося. Під час чергової перерви на каву, коли вже всі давно порозходилися спати, Петро пригадав про фото зроблене в лісі й вирішив відправити його Юлі. 

"Не про цей табір ти часом говорила?" Відправив він навздогін повідомлення з веселим смайлом. Не зважаючи на пізню годину, менш ніж за хвилину у відповідь, під фото з'явився нажаханий смайл.

"Звідки це в тебе?" прилетіло повідомлення від Юлі.

"Завтра розповім" одписав Петро і миттю отримав сердитий смайл у відповідь.

"Надобраніч, тобі!" Написав він через хвилину ще одне повідомлення і в кінці додав поцілунок. У відповідь отримав лише смайла з висунутим язиком. Петро посміхнувся, сховав телефон і повернувся до роботи. 

Влігся спати, коли навіть найледачіший півень в селі зірвав горлянку сповіщаючи усіх навколо про схід сонця. Попри сподівання Петра, Юля не чекала під дверима доки він прокинеться, аби дізнатися подробиці про те, звідки взялося фото. Не вийшла вона на зв'язок і пізніше. Хитрість, на яку пішов вночі Петро, починала працювати проти нього. 

Весь наступний день, аби закінчити з оформленням сайту навіть довелося навмисно відволікати себе від думок про Юлю. Просидів знову майже всю ніч і до світанку закінчив левову частину роботи. Закрив ноут і знесилено впав на ліжко з наміром миттєво провалитися у сон. Та за хвилину отримав повідомлення від якого сон знало швидше чим під його вікном горланила б ціла отара півнів. Повідомлення надійшло від Юлі. Вона прислала фото на якому її за плече обіймав Еміліан на фоні табору. Обидва вони щасливо посміхалися. Петро аж сів у ліжку.

"Ти де?" Перше, що спало на розум відписав Петро.

"Вже вдома. Після обід матиму час, приходь продовжимо тренування!" Юля наче знущалася, удаючи вигляд, що нічого не відбувається.

Петро ще з пів хвилини сидів кліпав роздивляючись фото доки не постукали у двері. Не чекаючи відповіді їх відчинили та показалася лисина Степана.

- Як добре, що ти вже не спиш! Потрібна твоя допомога!

- Що трапилося? - запитав Петро, злякавшись, що трапилася якась біда.

- До сусідки тітки Галини їде донька. Її мав поїхати зустріти Максим Желізняк, та обломився тільки но за ворота виїхав. А тітка Галя на зміні на пташнику. Подзвонила мені, а я чекаю на коваля. То прошу тебе, - тараторив як з кулемета Степан.

- Де її зустрічати? - тяжко зітхнув Петро і не стримавшись смачно позіхнув.

- На залізничній станції. Це як з села виїжджати то повертаєш праворуч і прямо по дорозі кілометрів з десять по прямій до переїзду. Не проґавиш. 

- А як доньку її впізнаю? - питав Петро вже сидячи за кермом і прогріваючи мотор.

- Діанка років на п'ять молодша за нас. Гарна така білявка, фігуриста. Та ти її одразу в натовпі впізнаєш.

- Добре. Розберуся. Кирилу привіт! - вже виїжджаючи з двору крикнув у вікно Петро.

- Коли він тільки встигає, - в слух розмірковував Степан проводжаючи поглядом авто, яке швидко сховалося з виду.

- Він ще тут на голову сільради балотуватиметься, от побачиш, - засміялася Світлана. Вона тихенько підійшла до Степана ззаду та обняла обома руками.