Глава 4

Як завжди Петро прокинувся далеко не вдосвіта. Тільки но розплющив очі, як зрозумів, що сьогодні він не те що їздити верхи, а навіть до туалету дійти нормально не зможе. Боліли всі м'язи тіла. Про ноги годі й говорити. Здавалося навіть кліпати боляче. 

Та він таки переборов себе і сходив вмитися. Потім пригадав про забуті речі. Аби сходити пішки таку далечінь не могло йти навіть мови. Думати про то було лячно. Хіба що під вечір, коли трохи може попустить, попросити у Степана машину. З такими думками Петро повернувся до своєї кімнати, аби здійснити ще один подвиг - одягнутися. Він майже подужав це нелегке заняття, коли у двері кімнати постукали.

- Заходьте, - спробував надати голосу бадьорості, але вийшло неначе у попа на похороні.

До кімнати увійшов Степан. Вигляд він мав занепокоєний. 

- Десь поділися наші туристи, - замість привітання сказав він.

- Та вони взагалі якісь дивні, може подалися десь спозаранку, - Петро тяжко сів у крісло і відкрив ноутбук. - Скажи мені краще, яким чином ти зараз клієнтів шукаєш? 

- Ну оголошення у двох газетах, і на районному телеканалі, - впевнено перелічив Степан.

- Ясно. Важкий випадок. Це добре, що ти покликав мене допомогти з рекламою.

-Ну ще в Інстаграмі є сторінка, - не здавався Степан, - але там якось воно не дуже поки йде щось. 

- Стьоп, будь другом, з'їзди, будь ласка, до Юлі, забери мою сумку. Або дай машину я сам заберу. Бо не дійду, - Петро скривився згинаючи в колінах простягнуті під стіл ноги.

- Краще бери машину й сам їдь. Як там до речі? Вдалося щось в неї дізнатися?

- Не просто дізнатися. Я майже вмовив її направляти до тебе своїх відвідувачів, які бажають винайняти житло, - на ходу перекрутив на свою користь ситуацію Петро. 

- Отакої! - здивовано підвів брови Степан. - Ви там точно на конях верхи їздили вчора увесь день? 

- Юля навчила мене риссю скакати.

- Ага, що ти аж речі там забув. Ковбой кімнатний, - зареготав Степан, але вмить посерйознішав. - То все добре, додаткові клієнти нам не завадять, але щось мені не подобається, що ці двоє десь поділися. 

- Та повернуться до вечора, чого ти кіпішуєш? Речі ж їх на місці?

- В тому й справа, що ні. Порожня хата.

- Тобто вони розрахувалися за всі дні, а звалили вже сьогодні?

- Так, - Степан розумів до чого веде Петро, але щось не давало йому просто викинути з голови дивну пару. - Розумієш, вони вчора попросили приготувати на вечір баню знову. Казали що дуже сподобалося.

- Ну не знаю. Тоді єдиним рішенням я бачу, це забронювати ту хату доки вони проплатили, та й все. Раптом повернуться. Хоча поки я й в цьому, якщо відверто, не бачу потреби. Черги туристів ще не стоять. Всі будинки порожні.

- Може ти й правий, - тяжко зітхнув Степан. - Ось тобі ключі від машини. Вона в гаражі стоїть. Я пішов працювати, бо там Свєта сама не впорається. А ти виходь обідати хвилин через двадцять.

Після обіду Петро трохи розходився і вирішив, що може поїхати по забуті речі. В гаражі, припавши пилом стояв майже новенький L200. Через п'ятнадцять хвилин Петро вже заходив до подвір'я Юлі. 

- А я думала вже їхати до тебе, - простягаючи сумку з фотоапаратом посміхалася вона до Петра. - Як ноги? Думала ти лежиш там як мертвий.

- Майже так і було, - відповів Петро. - До речі, зі Степаном, вважай що вирішено питання. Але в мене є ще одна ідея по оптимізації реклами, і не тільки.

- Моя ж ти радість, - Юля скочила обіймати Петра, та навіть її п'ятдесят кілограмів виявилися для нього заважкими. Коліна підкосилися і вони впали на тюки з сіном. Перший раз їх обличчя опинилися так близько одне до одного і на мить обидва завмерли.

- Юлія Володимирівна, ви тут? - до конюшні зайшов хлопець, який минулого разу приносив до столу чай з цукерками.

Юля миттю випросталася з-під Петра й обтрусила сухі травинки з одягу. Та в кучерях все одно стирчало сіно.

- Що там, Костику? - відгукнулася Юля.

- Там коваль приїхав.

- Скажи, що я зараз вийду, - швидко відповіла Юля і повернулася знов до Петра. -То що ти казав про якусь ідею? Якщо не поспішаєш, може почекаєш доки я відпущу коваля і ти мені усе розповіси за чашкою чаю?

- А можна мені теж подивитися як він працюватиме? Цікаво дуже.

- Ходімо, - знизала плечима дівчина. - Дивно, що тобі це цікаво. Ти мені спочатку здався якимось тепличним чи що. Вибач за таке порівняння, та краще нічого в голову не прийшло, - посміхнулася вона.

- Я сам собі таким почав здаватися. Тому й приїхав до Степана. Від офісу вже просто нудить.

На подвір'ї на Юлю чекав величезний чоловік метри зо два зростом з червоним життєрадісним обличчям. Округлий живіт та широкі груди чоловіка покривав шкіряний фартух, а руки по самі лікті сховалися в таких же шкіряних нарукавниках.

- Доброго дня! Маєте гарний вигляд, Юлю Володимирівно, - посмішка здорованя стала ще ширшою. Потім він помітив Петра і поспішив простягнути йому велетенську долоню й відрекомендуватися, - Кирило!  

- Дуже приємно, Петро! - трохи поспішив з висновками Петро. Бо після привітання Кирила, здавалося, що долоня потрапила під прес для віджиму насіння на олію.

- Ведіть клієнтів та клієнток. Багато цього разу? - поцікавився коваль розкладаючи по обидва боки від спеціально змайстрованого станка, інструмент, підкови та цвяхи.

- Лише троє. Бархан з Дорадо, як завжди підкови погубили, а Луїзу треба вперше підкувати.

- Це що новенька? - Кирило дістав пачку дорогих цигарок і запропонував Петру. Коли той відмовився, підкурив сам і сперся на станок випускаючи густий дим догори.

- Так, бідолаха ледь до циган не потрапила. Чув, що в лісі табір став тижні два тому?

- Корнійчук з сусіднього села щось казав днями, але без подробиць. Ти ж знаєш Семеновича, то не дочує, то переверне три рази. Тому я, якщо чесно навіть не прислухався до його розповідей.