Розділ 8.

Злата

З кожним днем я відчуваю, як моє божевілля стає все сильнішим. З важкістю на серці закриваю сесію і намагаюся не торкатися свого телефону, щоб не було спокуси знову йому написати. Ламаю себе, йду з головою в навчання аби не пропускати жодних думок про нього. Я так більше не можу. Це почуття знищує мене, руйнує, не дає рухатися далі, але й викорінити його мені не під силу. Доводиться глушити в собі неабиякими зусиллями. 

Отримавши останню, в цьому навчальному році, відмітку в заліковій книжці, їду попрощатися з братом. Завтра в мене розпочинається практика, яку я буду проходити в рідному місті, в одному з готелів батька, тому я хочу встигнути побачити Олега перед тим, як поїду. Сподіваюся робота зможе відволікти мене від нав'язливих думок про Сашу, чи притупить біль, хоча б на деякий час. 

Сьогодні я добираюся до шпиталю з водієм та максимальним комфортом, а коли виходжу з автомобіля опиняюся в справжній парилці. На вулиці страшенна спека, від якої не рятує навіть тонка тканина блакитного плаття. 

Роблю декілька кроків і відчуваю, як серце починає заходитися в грудях тривожним галопом. Завмираю. Наче, невидима сила шепоче мені підняти голову і я підкоряюся, безпомилково потрапляючи на уважний погляд проникливих очей. Стою, наче зачарована, ловлю погляд чоловіка і розумію, що божеволію. Задихаюся від того, що бачу. Серце так гепає, що починає шуміти у вухах. А, може, це все через спеку?

Ні. Кого я обманюю… Того разу було так само. Мабуть, мені теж потрібен лікар. Психотерапевт, інакше я скоро в кожному незнайомцеві почну бачити Сашу.

Відганяю ману і швидкими кроками забігаю всередину. Крокую порожнім коридором, а хвилювання лише наростає відбиваючись в мені все гучнішими ударами серця.

А що, якщо я не божевільна? Ні. Знову хитаю головою і не вірю, що так буває. Він би сказав. Він би не зміг промовчати… Чи зміг? Два роки вже мовчить…

— Привіт, — переступаю поріг братової палати і тону в хмарі сивого диму. — Ти знову надимів? Куди дивиться персонал? І де ти взагалі береш ці кляті цигарки? Ненавиджу дим! — сама не розумію, чому так дратуюся і чому мене трясе.

Підбігаю до вікна і жадібно вдихаю парке повітря. Увесь день страшенна спека, яка ймовірно, закінчиться грозою.

— Злато, в тебе все гаразд? Чи це на тебе навчання так дивно впливає? Як сесія? — запитує поволі опускаючи ноги з ліжка. 

— Сьогодні здала останній іспит, — відповідаю вже спокійніше і відчуваю сором перед братом. — Вибач. Просто завтра я їду додому. Практика, — пояснюю. — Мабуть, це все через хвилювання.

— Всі кудись роз'їжджаються, навіть Пож... — каже, а тоді різко осікається змушуючи мене напружитись всім тілом. 

— Всі, це хто? 

— Ніхто, Злато. Не зважай. Це я так…

— Ні, не так, — одразу вловлюю дивну поведінку брата відчуваючи, як всередині все скручується у тугий вузол. Знову це нав'язливе хвилювання і тривожність, наче перед кінцем світу. Олег важко зітхає, а тоді встає на ноги і поволі відходить до вікна вдивляючись кудись в далечінь.

— Пожежник летить на реабілітацію в Норвегію. Не буде в кого цигарки стріляти, — натягнуто посміхається, відводячи погляд, в той час, як моє серце починає заходитись гучним стукотом в грудях.

— Поженик… А чому ти ніколи не називаєш його на ім'я? Як його звати? — наважуюся запитати. 

— Навіщо тобі? — підозріло хмурить брови нервово перекочуючи жовнами з боку в бік. Щось мене насторожує в погляді брата. Особливо в різкій зміні його настрою і занепокоєнні, яке він невміло намагається приховати. Олег нервує.

— Просто цікаво, — знизую плечима намагаючись вдати байдужість. — Він тебе з вогню витягнув і звертатися до нього "Пожежник" якось не ввічливо. То, як ти кажеш, його звати? — запитую вдивляючись в схвильовані очі брата і вмираю від очікування. З кожною секундою його погляд змінюється, а очі темніють повністю видаючи його хвилювання.  — Олеже, як його звати? — запитую різко, тому що мовчання брата ще впевненіше наштовхує мене на думку, що тут щось не так.

— Олександр, — тихо промовляє зітхаючи, і, мені більше не потрібно пояснень, щоб зрозуміти. Я прикриваю очі не відчуваючи опори під ногами. Притримуюся за підвіконня і намагаюся вхопити побільше повітря, щоб не задихнутися. Я відчувала… Я підозрювала… Ось чому мене так рвало на шматки, коли він дивився мені в очі. Я не впізнала його. Господи…

— Злато, тільки не роби дурниць, — голос Олега звучить віддалено, а серце гепає так сильно, наче хоче переламати всі ребра. Я повинна була здогадатися одразу, але думала, що збожеволіла. А воно відчуло…

Роблю глибокий вдих і намагаюся приборкати бурю емоцій, що спалахують всередині. 

— Він там? — запитую, киваючи на стіну сусідньої палати. Очікування випалює душу, а страх не встигнути змушує не дихати.

Олег негативно хитає головою і до моїх очей миттєво підступають сльози. 

— Не треба, Злато, — промовляє суворо, але його слова вже не мають значення. — Сьогодні йому зняли бинти і тобі в жодному разі не можна це бачити. Повір, Злато, так буде краще! 

—  Не буде! Я повинна його побачити! — кричу, але вже дихаю. Швидко, глибоко, впевнено. Він там, за стіною. Всього декілька кроків і ми зустрінемось.